субота, 26 жовтня, 2013, 14:00 Людина
Харків у ніжних обіймах сучарту

Мистецтво – дзеркало сучасності. У різних містах воно по-різному себе почуває і поводить. У Львові може провокувати бучу і розбурхувати недитячі пристрасті між консерваторами і новаторами. У Харкові актуальне мистецтво неконфліктне та аполітичне, за словами директора «ЄрміловЦентру» Наталії Іванової.

«ЄрміловЦентр» діє при Харківському національному університеті імені Каразіна. Ідея його створення належить Асоціації випускників вишу і з’явилася років зо п’ять тому. Спочатку було лише просторе приміщення. А наповнити його актуальним мистецтвом вирішили з огляду на відсутність у Харкові великих виставкових площ і наявність значної кількості митців різного штибу – від дизайнерів до фотографів. Так з’явився сучасний культурний центр.

Тут у день буває по сотні відвідувачів, на відкриттях ще більш людно – збираються до тисячі людей. А директорка центру має економічну освіту і досвід роботи в комерційних установах. Можливо, тому проект такий успішний – за справу взялися професійні менеджери.

Наталія Іванова:

– Ми в Асоціації вирішили, що хочемо арт-центр, де б виставлялись харківські митці різного віку. Абсолютно точно можу сказати, що художники мого покоління, 45 років і далі, раніше не мали можливості зробити велику персональну виставку. Ну от просто не було де. Вони, звісно, брали участь у якихось групових проектах, давали по дві-три роботи. Але це все.

Також хотілося, щоби було місце, куди можна і не соромно запросити іноземних митців, робити з ними якісь спільні проекти. І щоб там була можливість не тільки займатися виставковою діяльністю, але й організовувати різноманітні майстер-класи, відеопокази, концерти, перформанси, семінари.

Центр назвали на честь Василя Єрмілова, бо він потужна постать в українському авангарді, зокрема – у конструктивізмі. В цьому стилі наше приміщення: бетон, залізо, чисті білі стіни, рівні лінії. Завдяки центру багато хто про Єрмілова дізнався вперше. До того він був відомим лише у фахових колах.

– Розкажіть трохи про себе. Яким чином ви стали директором центру сучасного мистецтва? Хто ви за освітою? На скільки арт-менеджмент є для вас новою сферою?

– Я закінчила в університеті економічний факультет у 1989 році і є членом правління Асоціації випускників. У мене батьки все життя пропрацювали в університеті. Мені було 5 років, коли мама брала мене на роботу і я ходила до неї на кафедру. Як постало питання про вступ, у мене навіть думки не було, що я піду куди інде. Потім я закінчила аспірантуру, працювала певний період. У бюджетних установах у 90-их роках не платили, тому довелося звільнитись і влаштовуватися у комерційні структури. Але все одно в той чи інший спосіб я верталася до університету. Там по сьогодні працює багато моїх друзів, мені цей виш близький і дорогий.

Мистецтвом цільово почала цікавитися тоді, коли з’явилася задумка культурного центру. Працювати у цій сфері не думала. Але так склалося. Я з самого початку цим проектом займалася, шукала інформацію. Була на міжнародному форумі ART KYIV Contemporary, на четвертій Московській бієнале сучасного мистецтва тощо. У Москві і Києві відвідала багато галерей, аби познайомитися з чужим досвідом, зібрати різні бачення і прийняти рішення, чи далі цим шляхом іти. От не знаю, це якось затягує.

– Центр існує при університеті, а це – академічна спільнота. Водночас сучасне мистецтво часто перебуває у конфронтації з усім академічним. Воно може бути провокативним, нахабним і конфліктним. Ви не боїтеся цензури з боку вишу?

– У нас досі не було конфліктів. Звісно, джерелом конфлікту може бути адміністрація, міська влада і ще хтось. Але, мені здається, не можна минати увагою керівництво цих галерей та самих митців. Може, вони провокують і це викликає конфлікт.

У різних містах буває по-різному. Я вважаю, що у нас у Харкові атмосфера, у якій доволі комфортно працювати. Хтось сприймає «контемпорарі арт» у агресивному його прояві, а хтось не сприймає. Хоче просто на живопис подивитися – йому це ближче. В рамках одного з наших проектів була дискусія, у якій взяли участь багато людей. Говорили про контемпорарі: живе воно чи вже відмирає – це соціальне і політизоване актуальне мистецтво, котре висвітлює усі проблеми у суспільстві. Чи повинно воно це робити. І насправді переконання є п’ятдесят на п’ятдесят! Це у Харкові – я не знаю, як у Львові. Про запит на хорошу школу, добрий живопис у традиційному розумінні свідчить проект «Літера А». Це об’єднання харківських художників, якому виповнилося 25 років. Тобто, закінчився період СРСР, соціалістичний реалізм як єдино можливий стиль, у котрому можна було працювати художнику і наступила свобода. От тоді виникло це об’єднання. Ми робили їм виставку і ви не уявляєте, скільки було людей. А це живопис, об’єкти з металу, абстракції. Але все одно дуже добра живописна школа. До тисячі людей було на відкритті. І це для Харкова характерно – тут дуже велика повага до живопису, до майстерності, до школи.

Соціальне провокативне мистецтво – воно є і його ніхто особливо не забороняє. На проекті «Система координат», де представлялися роботи київських, московських і харківських митців, була неоднозначна робота Саші Курмаза, але при цьому у нас не було конфліктів. І, сподіваюся, що й не буде.


фото: vk.com/yermilovcentre


фото: vk.com/yermilovcentre

Ще мені здається, що залежить на тому, які ти цілі перед собою ставиш. Якщо ти хочеш дати змогу представляти проекти харківським художникам, а міщанам побачити хороші іноземні проекти, то конфліктів не буде. От цього року ми в рамках «Французької весни» робили виставку відомого французького стрітартівця Жульєна Маллана. Він робив фотографії у різних куточках світу і ці світлини ми виставляли. Потім він розмальовував стіну у Харкові, показував свій фільм. До речі, Жульєн був і у Львові також – подорожував минулого року і зняв кіно про український стріт-арт. «Вуличні ікони» називається.

– А на скільки легко з владою домовлятись, щоби працювати з вуличним простором?

– Нам було не складно. Ми, Французький інститут та посольство звернулися до райадміністрації Ленінського району (там багато старих будівель). Ми сказали, що готові розмалювати фасад – дайте фарби і кран для того, щоби можна було піднятися на висоту. І вони погодилися, бо їм це теж було цікаво.

– А ескізи погоджували?

– Ескізи ні. Показали, звісно, що там буде. У художника була лялька-мотанка, яку він під час своєї першої мандрівки по Україні купив. І він хотів її намалювати. А потім ще у дворі школи розмалював стіну – просто так. Якби були якісь провокаційні ескізи, що відображали б політичні віяння чи течії, не знаю, на скільки легко було б домовлятися. Тому й сказати такого не можу.

Особисто я вважаю, що місто має жити своїм життям. А для вираження політичних симпатій чи критики, чи ще якихось таких речей є, напевно, якісь інші місця крім стін будинків і чого там ще. Це моя думка, але я завше за те, аби були представлені різні позиції. Щоб люди могли висловитися і у суперечці народжувалася якась точка зору.

– Коли створювали центр, то на кого взорувалися?

– Я не знаю, чи рівнялись ми на когось, чи ні. Ми просто ставили собі завдання, щоби центр став відомим місцем з іміджем мультикультурного майданчика, де можна представити різні точки зору. Різні тенденції у сучасному мистецтві: харківському та іноземному. Аби кожен, хто зацікавиться, знав: є «ЄрміловЦентр», там роблять хороші виставки, у них експонуються знані майстри і молоді, але талановиті художники.

Нам усе доводилося робити самотужки – методом спроб і помилок. Звісно, нам багато допомагали – ми дружимо з Муніципальною галереєю і Тетяною Тумасян, котра 25 років усім цим займається і працює саме з сучасним мистецтвом. Велике їй за це спасибі – багато в чому вона нам допомогла на початковому етапі роботи. Але поки ти сам не пройдеш увесь шлях, не відкриєш одну-другу виставку, не організуєш усе від початку і до кінця, то не навчишся нічого.

– На які кошти існує центр?

– Ми існуємо за рахунок коштів меценатів. Звісно, нам би хотілося, аби галерея мала додаткові джерела фінансування, тому що розраховувати виключно на допомогу спонсорів і меценатів неправильно. Але виставки платними робити не будемо принципово.

На концерти чи фестивалі може бути платним вхід, але на виставки – ні. Я вважаю, що будь-яка людина повинна мати змогу сходити на виставку. Можна зробити платний вхід по три гривні. Але від цього ні тепло, ні зимно. А якщо по п’ятдесят гривень, то я вважаю, що це неправильно. У студента стипендія 800 гривень. Він прийде дивитись на виставку? У нас є багато людей, які виставки відвідують неодноразово, приходять на дискусії і майстер-класи. Що їм, кожного разу платити?


Центр під час відкриття виставки Олексія Борисова «Введение в многомерное. Шаг 29». Фото: yermilovcentre.org

Ми б хотіли зробити невеликий арт-магазин, де можна придбати роботи різних художників. Книгарню, де можна було б продавати книги про мистецтво. У планах є невелике арт-кафе. Це й будуть додаткові джерела фінансування.

– А скільки людей працює у «ЄрміловЦентрі»?

– Якщо рахувати бухгалтера, прибиральниць та охорону, то набереться десятка. Але над проектами працюють три людини. Ще є волонтери, які нам дуже допомагають. Буде й менеджер з технічного обслуговування, бо у нас велике господарство – починаючи від жарівок, які треба вкручувати, і закінчуючи проекторами тощо. Такої роботи багато.


Наталія Іванова з працівниками зентру

Проекти в основному веду я. Співробітники центру також курують власні ідеї. Але яким би не був проект, ми разом виконуємо всі функції – від початку і до кінця. Самі іноді стіни малюємо, бо на замовлення штукатурів і малярів треба час, а його може бракувати між проектами.

У 2012 році ZIK публікував інтерв’ю з PR-координатором центру сучасного мистецтва «Ізоляція» у Донецьку Антоном Корабльовим. Той розповідав: аби відомий київський стрітартист розмалював стіну у місті, потрібно було безліч дозволів і міська влада видала їх вже тоді, коли художник поїхав геть. У квітні 2013 року у Харкові французький стрітартист намалював велетенську ляльку-мотанку на будинку. Нарпикінці серпня-на початку вересня вкотре відбулися «Дні мистецтва перформанси у Львові». І в тому ж таки серпні в Івано-Франківську відкрили муніципальний Центр сучасного мистецтва. Де батогом, де медівником, але сучасне мистецтво завойовує собі місце під українським сонцем. Лід зрушився, панове.

Василина Думан, спеціально для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:25:37