субота, 13 липня, 2013, 15:55 Людина
Привид Лувру
Привид Лувру
Привид Лувру

Якщо з 5 по 26 липня ви забредете на третій поверх Львівського палацу мистецтв, то побачите привида. Привида Лувру як ідеї музею. Тут вам може привидітися бідермеєр, контемпорарі арт, поп-арт і караваджизм – різні напрямки мистецтва на одній виставці. Може здатися, що у всьому цьому є сенс або що його нема зовсім.

Коли здається, треба перехреститися. І – йти розмовляти з художниками, винуватцями появи всіх цих містифікації. Саме так і вчинила кореспондентка IA ZIK – на виставці «Лувр», яку зробили львівські художники Влодко Костирко і Євген Равський за кураторської підтримки галериста Павла Гудімова.

Виставка «Лувр» як ідея музею та антимузею в межах одного простору

Павло Гудімов про проект «Лувр»:

– Це спроба ретроспекції творчості двох художників за останнє десятиліття. Експозиція побудована у класичній формі, де вони постійно діалогізують між собою. Іноді навіть мімікруючи один під одного, коли і Костирко, і Равський караваджисти. Хоча на інших роботах контраст між ними дуже великий. Відразу зрозуміло, що художники на якомусь певному етапі зійшлися по формі, а потім сильно розійшлися.

– Але якоїсь загальної концепції виставки і сюжетної лінії немає?

– Сюжетна лінія будується навколо форми. Справа у тому що «Лувр» – це така собі метафора ідеального музею. Це ж Лувр (вимовляє смакуючи). Здається, у Мюнхені у Старій пінакотеці (картинна галерея у МюнхеніZIK) я почув від одного румуна-відвідувача фразу: «Лувр, бля!». Я подумав: Боже, який термін! Він дуже ємко узагальнив всі позитивні і негативні сенси, які містить музей. Це характеристика ідеї музею загалом.

У нашому «Луврі» ми маємо дуже традиційну експозицію – картини на стінах. Але це ще і закреслений Лувр.

Антимузей?

– Так. Зараз музей не може існувати без антимузею. Всі традиційні музеї пускають на свою територію сучасне мистецтво, яке руйнує заскоруглий образ храму. І ми так само.

Це спроба зруйнувати класичну експозицію. Руйнація – це також інсталяції, дратівливі сміттєві пакети, які тут присутні біля розібраної аптеки (інсталяція, що, за поясненнями Влодка Костирка, акцентує зневажливе ставлення сучасників до цінностей минулогоZIK).

Важливо також, що вперше роботи Равського і Костирка виставлені в природному контексті. У творчому хаосі і в умовах тої селекції, якою вони займаються, постійно вибирають якісь образи та речі. Грубо кажучи, живуть від смітника до фотоапарата.

Додам, що ця виставка спеціально придумана для Палацу мистецтв. Для тих білих стін, для тої архітектури.

На відкритті ви говорили, що виставка задає нові стандарти для Львова. Але інсталяції і концептуальні експозиції для Львова не новина. Музей ідей займається цим постійно. У Галереї мистецтв ще за попереднього директора, покійного Бориса Возницького митці з творчого об’єднання «Кактус» теж з контемпорарі експериментували дуже якісно.

– Так, хороші виставки були. Але я вважаю, що наш проект зроблено по трошки інших маркетингових технологіях.

– Якщо ви за рекламу, то раніше ЗМІ теж підтримували виставки й афіші висіли на сітілайтах. А коли про організаційні моменти, то відкриття «Лувру» розпочалося з того, що ви доклеювали підписи під картинами і не встигали. А запізнення – це для Львова швидше норма, ніж ексклюзив.

– З тайм-менеджментом невдача. Я казав, що треба було в Києві друкувати підписи – швидше б вийшло. І я сам був дуже розсерджений, бо все це можна було ще зранку наклеїти. Лишень питання нових стандартів не у цьому. Проект роблений з нуля. Це амбітно, але у якийсь момент правильно – коли створюють культуру експозиції, тематику, проводять аналітичну роботу. Навіть, скажімо так, багато було анотаційної роботи. Бо виставка – це ще й пояснення. Ми не можемо просто вішати картинки на стіни, тому що це буде образа для тієї людини, яка виділила свій час, заплатила за квиток і прийшла сюди. Тож я не кажу, що ми задаємо новий стандарт форми. Це неправда. Але от саме така презентація проекту для Львова – це є певний новий стандарт. Також по якості – проект достатньо глобальний, серйозний. Він міг би бути і у Венеції представлений, і у Берліні – просто з іншими поясненнями. Тому я дуже задоволений роботою Равського і Костирка. Дуже задоволений як куратор.

Нові старі герої Євгена Равського

Євген Равський про себе:

– Я завжди працював у Львові. У Києві ми тільки виставки робили. Гудімов назвав мене киянином у Львові і львів’янином у Києві, бо я закінчив київську художню школу (Республіканська художня школа ім. Т.Г.Шевченка – ZIK).

– На ваших картинах романтизуються революційні та деструктивні образи. Зараз ми часто чуємо заклики до застосування сили, повстань і революцій. Образ вуличного бійця-героя – це реакція на реальність чи ви їх малювали, бо вам просто так захотілось?

– Бунтарство витає у повітрі – однозначно. Кожен з нас відчуває це по-своєму. Мої вуличні бійці – це героїчний епос за мотивами «Іліади». Остання – це ода крові, де левова частина тексту побудована на «масакрах» – описах бою, який я відчитую як феєрію. На скільки зміг, я спробував перенести це на львівський ландшафт й інтерпретувати по-своєму цей епос.

– Епос – це романтизація чогось, що насправді таким не є. Чи може художник дозволити собі, знаючи об’єктивну правду про кров і синці, романтизувати ці образи?

– Гомер теж прекрасно розумів, що образ Ахілла чи Гектора не є ідеальним – якщо ви читали текст «Іліади», то там чорним по білому це написано. Але Гомер це писав, щоби в якійсь мірі ідеалізувати образи. Такий прийом потрібен для виховної роботи. Покоління має рости на героях – без цього не можна. Тому Гомер і його твори – це був приклад аристократам – його не одне століття читали і вивчали.

– А ви своїми роботами намагаєтесь виховувати сучасне покоління? Героїчний епос у живописі для львів’ян?

– Я не ставив собі такого завдання, бо я не ідеолог – я художник. Можу хіба інтерпретувати та відтворювати якісь алюзії. Всі ці бійці, супергерої та байкери – це ж витвір моєї хворої уяви. Все це скоріше жарт. Я спробував усе це зробити, бо на тему гомерівських текстів було намальовано багато різних полотен в різні періоди. І ці полотна завжди на мене справляли велике враження. Я їх сприймав романтичними – така от ідилія, ода мужності. Хоча насправді розумів, що на війні ідилії немає.

Щодо байкарів, то я трохи обізнаний з цією темою. У нас тільки зараз починає формуватися клубна система.

– Байкери у вас теж такі благородні і мужні. Хоча у Хантера Томпсона в «Ангелах Пекла» (репортаж про один з найвідоміших байкарських клубів США) вони часто виглядають як агресивне бидло з сильним стадним інстинктом.

– Ну, не завжди. У Європі чи Америці якщо їх не провокувати, вони будуть потульні (діал. покірний, поступливийZIK) і дуже приємні люди. Кожен собі вибирає свій шлях. Комусь подобаються анархісти і все що, за тим. Комусь фанати (на виставці представлені роботи Костирка на цю темуZIK), а комусь – байкери.

Але чому ми в першу чергу робили ці крайні субкультури? Я просто якось зауважив, що у нас субкультури не є субкультурами до кінця. Вони тільки формуються. Це поки що на стадії моди.

Ну чого. Може, в нас є якісь свої особливі субкультури. Сантехніків, водіїв-маршрутчиків.

– Ні, субкультури водіїв не може бути. Це усвідомлення чогось спільного, особливий світогляд.

– Думаєте, що водії не усвідомлюють своєї єдності і не мають спільних цінностей?

– Тоді це вже не маршрутчики, а дальнобійники. Це інший принцип та інша каста. Це не просто водії. Я колись свого часу багато мандрував автостопом по Україні, то, власне, послуговувався послугами оцих ось дальнобійників – вони студентів завжди брали безкоштовно. Періодично мені траплялися дуже цікаві персонажі. На стільки цікаві, що я захоплювався ними не на жарт.

Ні, я про те, що коли продовжити тему байкарів, я просто хотів показати, що це не забавка. Не хлопчики, які чесно заробили чи вкрали десь гроші і купили харлєй. Що не діло просто їздити на харлєї, мати на собі якісь нашивки, бо це круто і всі на тебе дивляться. Правдиві байкери на це не звертають уваги. Для них сенсом є трошки інше. Я хотів тільки це показати. Тому в кінці триптиха є тема смерті. Бо назвався грибом – залазь у кошик. А назвався байкером, то мусиш бути свідомим, що ти зробив. Це не забавка, ти можеш нарватися на серйозні неприємності.

– Володимир Костирко говорив про певну субкультуру художників у Львові. Ви себе до неї відносите?

– Він це іронічно сказав – про те, що коли художників стає багато, то вони творять певне середовище і це вже може бути субкультурою.

– Окей, не субкультура – середовище. Ви себе відчуваєте частиною львівської мистецької тусовки? Що вона вам дає, а що забирає?

– Львівське середовище є дуже широке, багатогранне і глибоке. Павло Гудімов не даремно закцентував мою відірваність як від львівського, так і від київського. Я це дуже гостро відчув на початку 90-их. Коли я час від часу вертався до Києва, то мене там сприймали вже як львівського художника. А коли виставлявся тут, то видно ж – Київ. Школа завжди помітна, манера вилазить на підсвідомому рівні. Ти пройшов академічну школу і воно у тобі навіки є. Ті, хто вчився в Києві – ми можемо по-різному малювати. Але от десь якісь нюанси будуть все рівно вилазити. Це помітно. Колись один київський галерист мені сказав: «Ну ти ж закінчив РХШ, а малюєш зовсім не по-київськи!». Це мене вразило. Бо приналежність до школи стає якоюсь обов’язковою нормою і зашореністю. А вдосконаленню нема меж. І я вважаю, що кожен раз при кожній роботі ти вдосконалюєшся, бо ти ставиш собі якесь завдання і виконуєш його. Бо є конкретні критерії, котрі ти закладаєш у певний момент стосовно кожної роботи окремо.

– Живопис – це робота над собою, самовдосконалення?

– Це кайф. Як казав мій дідусь, людина має робити роботу, отримуючи задоволення. Якщо вона задоволення не отримує, значить має поміняти професію. З цим мені поталанило, бо іншого я не вмію, а тут просто отримую задоволення.

Володимир Костирко і його батьківщина

Володимир Костирко про галичан і їх проблеми:

– Для мене ментальність не є жодною проблемою. Проблема – це нерозуміння контексту, в якому ти живеш. Це призводить до того, що ми не ремонтуємо ринв, дахів і підмурівків будинків. А потім все це падає не на когось у Києві, а на нас.

– Мистецтво може вплинути на цю сумну ситуацію?

– Однозначно. Мистецтво має виконувати свою соціальну функцію.

– Яка соціальна функція мистецтва?

– Функція мистецтва може бути виключно декоративною, а може спричинитись до того, щоб певний критик мистецтва чи соціальний філософ використовували твір мистецтва як причину для озвучення певних сенсів. От вам приклад. Ми можемо аналізувати квадрат Малевича з точки зору стилів і жанрів. А можемо сказати, що він спонукає нас до думки: тиньк відпадає і ми бачимо голу червону цеглу під чорним. Цегла, у свою чергу, теж зруйнується. Тоді завалиться весь будинок. Я десь утрирую, але йдеться про те, що є два типи критики. Це так звана критика, яка доносить інформацію про автора; і критика, яка доносить певну важливу сентенцію за посередництвом твору мистецтва. Як у Славоя Жижека. Він ж може розвивати думку на підставі фіг знає чого. Саме так роблять люди, які формують тренд. Ті критики, для яких їх ремесло – це тільки спосіб донесення певної інформації, а твір мистецтва є причиною, посередником.

– А яке місце в цьому процесі художника? Є твір, який наштовхує на роздуми. Є критик, який створює тренди та ідеї. А ви тоді що робите? Де ваше місце у цьому ланцюжку?

– Ні, ну я теж маю освіту історика мистецтв. Відповідно, у мене є така сама дистанція до художника, як у професійного історика мистецтва. Це коли ти можеш уявляти і толерувати щось, на що би звичайний художник ображався. Ти можеш собі уявити, що може існувати поряд контемпорарі, яке каже, що історія є неважлива. І такий Іван Срака, митець, який каже, що історія є дуже важлива, бо без неї нам просто гиба. Бо наша ментальність без історії неможлива. Але мусять бути і ті, і ті. Відповідно, якщо я вставляю себе в якусь там нішу антиконтемпорарі й бачу себе серед людей, для яких історія є важлива, то я в цій ніші можу більше собі дозволити. Бавитися, сміятися чи іронізувати. Або підтримувати інсинуації, які належать до контемпорері і відкидають історію – якщо мені це потрібно.

Мистецтво як місто. Місто – це різні люди. Однакові люди міста не збудують. Так само історія мистецтва. Вона є історією тому, що твори різні. В цьому є різниця між російською і західною назвами. У Росії є мистецтвознавці. У них цей термін з’явився разом з Йоганом Вількенманом. Але дисципліна не могла функціонувати, бо в неї був тільки візантизм. Тобто, був тільки один стиль, який не змінювався протягом століть. І щоби усілякі його нюанси розрізнити, треба було мистецтвознавців. Натомість для історії треба, щоби були зміни, різноманітність. Відповідно, я за те, щоб було все можливе – включно з Іваном Сракою, митцем.

– Для вас важливий історичний контекст. А щодо вашої власної історії? У якому контексті сформувалися ви?

– Якщо просто рефлексувати над собою, то я пам’ятаю свою якусь таку дитячу вразливість. У мене були марки Рубенса. Пам’ятаю, як вони мені подобалися. Потім, коли ти починаєш вчитися, закінчуєш усі ці школи, то тобі цікаво все те, що є на той час круто. Я малював абстракції, робив інсталяції, займався великою кількістю різних речей. Але все зводилося до думки, як довго можна цим займатися. Я зрозумів, що придумав собі певну абстракційну манеру, нею потрібно малювати. Але вичерпаю її якнайбільше за рік. І що буде далі? Пізніше, коли я почав студіювати історію мистецтва, то там побачив біографію видатних абстракціоністів. Вони довго не жили, вичерпувалися і далі не мали можливості працювати. Художник не ремісник, тобі потрібні інспірації. Замало власних і потрібні інші: алкоголь, наркотики і так далі. А це веде до деструкції особистості. Найважливіше все таки, щоб особистість не деградувала, а навпаки – розвивалася. Це був перший інсайт.

Наступний вплив – це представник одної з класичних шкіл історії мистецтв Ернст Гомбріх. Він сказав, що мистецтво повинно запускати в нас ілюзію. Я почав думати, який же може бути мій спосіб викликання ілюзії. І різні суми речей привели мене до того, що оману в нас викликає, наприклад, асоціація зі старим твором мистецтва. Якщо поставити старий твір мистецтва в контексті сучасних, то бачиш, що воно дивиться драйвовіше. Якщо ми занесемо найбільш трешові сучасні роботи і поставимо їх поряд з Караваджо, то перші – це дитяче лепетання. Коли я це зрозумів, то вирішив почати так малювати. Коли я виставлю свої роботи, то я ж всіх заглушу (сміється)! Якщо я ударник, то мені вже пофіг, яка там акустична гітара – я собі валю тай все. Велика ілюзія, що цього ефекту можна досягти колористично. Оцей ударник – це Караваджо. Усі ці Полоки і так далі – це не треш. Треш – це насправді Караваджо.

Третє усвідомлення – це те, що малювати так, як Караваджо, ти не будеш ніколи – навіть якщо присвятиш цьому ціле своє життя. Якщо у тебе є якісь ідеї, які тобі дозволяють рухатися у сенсі або у формі Караваджо, то це плюс. Якщо в тебе з’являються якісь ідеї, у яких Караваджо тебе обмежує, тобі треба знайти ще один спосіб. Я його знайшов. Щоб ви собі уявили, це така колажовість, коли різні манери живопису використовуються на одному полотні. І ти не можеш звикнути, що це одночасно і рисунок, і Караваджо. Головне тут не вичерпувати тему.

– Це важливо для вас. Окрім роботи над собою, у художника має бути соціальна відповідальність? Щось, що важливе й для інших?

– Хто є художник? Ми знаходимося у модерному суспільстві. Модерне суспільство умовно сформоване такими філософами як Кант. Тут всі мають доступ до певного типу інформації, тому що модерне суспільство потребує людей освічених. Перед тим інформація була привілеєм для еліти. А тепер її треба відкрити для широкого кола людей – щоб вони виконували свою суспільну функцію. Тому середній клас та бідних допустили до університетів. І зробили це для того, аби вони далі лишалися шурупчиками і виконували свою функцію. До всього, йшли на це абсолютно свідомо. Тобто, вони мають усвідомити своє місце і прийняти його.

Очевидно, що філософи не були ідіотами і вони знали, що буде певна суспільна група, яка на це ніколи не погодиться. І об’єктивно вони є потрібні – ці люди. Це мали бути художники. Система сформувала таку конструкцію, у якій вивела місце для антисистемників. Ці антисистемники врешті решт вилилися у різні субкультури і ці субкультури всі пішли займатися мистецтвом. Бо мистецтво – це теж важливий спосіб демонстрації себе. І таким чином художники перетворилися на загальну субкультуру, якщо так можна це назвати. Загальна субкультура – це художники. А серед них є всі хто хочеш. І це їхня суспільна функція – бути антисистемними. Але велика ілюзія думати, що насправді вони валять систему. Структура їм вивела це місце і вони – це самозахист цієї структури.

Система передбачає що? Що громадянське суспільство – це коли людська енергія використовується, а не марнується. Правда, система від системи різниться. В Україні чи в Росії людська енергія марнується. Тому тут неможливе громадянське суспільство.

– Як вам у цих умовах ведеться? Якщо ви це все бачите і розумієте, й ваша енергія теж марнується.

– Ні, моя якраз не марнується. У мене, слава Богу, є можливості функціонувати як людина, яка мислить, яка малює. Мені цілком комфортно у Львові.

– І геть все задовольняє? У кожну епоху є якась річ, що художників мучить. Одні билися над анатомією, інші шукали досконалу форму, треті ще щось.

– Не мучить. Насправді людина не так мучиться як шукає відповідь на те, що є правда

– Яку правду ви зараз шукаєте?

– Колись цікавила анатомія, а у XX столітті – психологія. Але ми говоримо про гігантів думки. Я натомість шурупчик. Мені комфортно серед історії мистецтв, серед старих речей. Серед смітників і мансард. Я просто пам’ятаю смітники, я пам’ятаю горища, де є склад старих речей. Вони формують тебе і потім ти з цим живеш, проектуєш у різних ситуаціях. Або збираєш навколо себе людей, з якими комфортно чи попадаєш у відповідне середовище. Вони, ці люди навколо тебе, є тобі однодумцями. Очевидно, зі світу старих речей не можна врятувати всього, але можливість врятувати або зберегти хоч щось створює вже якийсь такий комфорт. Вішатись хочеться, коли нічого не можна зробити. Як у тому демотиваторі: «Здесь уже ничего не исправить. Господи, жги!». Це не наша ситуація. У нас все таки є інтелектуальна іржа, вона працює і підточує зло. Останнє потроху руйнується. П’ять відсотків того добра є, а злу вже непереливки. Ще трошки і воно завалиться.

Якщо не працювати з українською державою, тоді все нормально. Уникати потрібно тих сфер, де є українська держава. Як на мене, це тотальне зло. Поза цим всім…

– … можна бути щасливим?

– Ні. Можна не бути нещасним. Нещастя нас гнітить. А тут якщо ти потрафиш довкола себе зібрати потрібних людей чи сам зможеш так пристосуватися, що тебе нещастя буде минати, тоді все нормально. Якщо людина була в армії, вона знає як це зробити – на здоровий глузд. Бо є люди, які пішли проти системи тупо і … Це ілюзія, що систему можна зруйнувати. Ну, в нашому випадку. Може, з нею комусь і добре – якщо ти бандит або аристократ, тоді нема питань. Але якщо ти не бандит і не аристократ, ліпше не чіпати їх і вони не будуть чіпати тебе.

Розмовляла Василина Думан, спеціально для IA ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:25:21