четвер, 9 травня, 2013, 12:51 Львів
Померанцев у Львові розповів свою історію любові до Чернівців

Письменник Ігор Померанцев вкрай відвертий у своїй книзі «Czernovitz. Черновцы. Чернівці». Це історія любові і страху перед казковим містом-палімпсестом. Тут хлопчак з російської провінції виріс у громадянина світу і став своїм серед чужих.

Книгу Ігор Померанцев представив на літературній зустрічі у Школі журналістики УКУ. Відвідала подію й кореспондентка IA ZIK.

Стосунки Померанцева з Чернівцями дуже інтимні, особливі. Його у п’ятирічному віці закинув сюди вітер долі – ніби персонажа «Чарівника з країни Оз» до Смарагдового міста. Тут він пережив перші перемоги і випробування, сформувався як особистість. Чернівці – його мала батьківщина. Потім він поїхав на довгі роки і боявся сюди повернутись – як до колишньої коханої, яку давно-давно не бачив.

Письменник і його місто

– Це реальна книжка, у ній майже 200 сторінок. Вона писалась сорок років. Перші двадцять років я мешкав у місті, а потім ми помінялись місцями. Тепер воно живе в мені. І спочатку воно будувало мене, а потім я побудував книжку з міста. У цій книжці є есеї, трохи інкрустовані віршами. Жанрово все, що тут написано, я б назвав прозою поета.

Мене завжди хвилювала ця тема – письменник і місто. Спочатку я трохи перекладав Джеймса Джойса. Це ірландський письменник. Найвідоміший його роман – «Улісc». Сам Джойс якось сказав: коли б зруйнували Дублін, то по його роману можна було б місто відбудувати – на стільки важливу фізіологічно роль грає це місто в «Улісcі» Джойса.

Згодом я перекладав іншого письменника, Лоренса Дарелла. Він, між іншим, напівірландець. Дарел прославився своєю тетралогією «Александрійський квартет». Для мене теж було дуже цікаво, як він працює з містом. Дарелл писав цей роман вже після Другої світової війни. Але у книзі йдеться про події, що відбуваються у 30-ті роки. Тоді Александрія була космополітичним і богемним центром Середземномор’я. В «Александрійському квартеті» місто – це вже повітряний еротичний килим. Воно образне, тріпотить і розхитується на повітрі.

Джойс, Дарелл – це ті автори, що дали мені уроки, як описувати місто. Дуже важливо для письменника розуміти, яка відстань лежить між ним, містом і текстом.

Тубілець у кам’яних джунглях

– Важливим також є співвідношення географії та історії. Географія – це життя людини у місті. Історія – це життя людини у просторі. Є такі міста, де пласти історії нашаровуються. Я такі міста називаю палімпсестами. Це грецьке слово, воно означає пергамент, на якому стирали і наносили різні тексти. Те саме можна сказати і про живопис: коли картину замальовують, а зверху зображають щось нове. Все це палімпсест, багатошаровість. Так ось, у цьому сенсі мені пощастило – я жив у місті-палімпсесті. Бо Чернівці – саме таке місто. Не просто якесь географічне явище, але історичне і культурне.

Аби зрозуміти це, треба було прислуховуватись до свого міста. Ніби індіанець до землі у джунглях, прикласти вухо до бруківки. У Чернівцях таким чином можна, напевно, почути муедзинів (служитель при мечеті, який з мінарету в певний час закликає віруючих до молитвиZIK) і розмови на оттоманській мові, бо більше як 200 років тому це була Оттоманська імперія (назва-синонім Османської імперіїZIK). Також у той час були написані перші німецькі вірші, адже в Чернівцях більш ніж 200 років тому відкрилась перша німецька гімназія. А в гімназії завжди є якісь юнаки, що пишуть вірші.

Сам я жив у чорно-білий період історичного життя. Це було радянське місто і то був ще один шар на палімпсесті. Бутафорний, розмальований і примітивний. Це не було просто забуття, втрата історичної пам’яті. Це була штучно нав’язана інша пам’ять, інша ідеологія, яка все спрощувала.

Нас всі зрадили: батьки, влада, школа

– Треба віддати належне – мої друзі, всі ці молоді юнаки і дівчата, були книгочеями. Як ми вижили і лишились собою? Я думаю, що нам дуже допомогла архітектура. Бо вона по духу була нерадянською. Дисидентів у нас було мало, але саме місто було дисидентом. Архітектура давала нам лекції і уроки модернізму. Я думаю, що це нас дуже підтримувало. І ще в нас лишались книжки. Книжки рятували своїх книгочеїв. Нас всі зрадили: батьки, влада, школа. Зрадили, бо обманювали. А книжки – ні. Ось це і рятувало.

Коли ти дитина, то повинен вірити мамі, татові, вчителям. Це нормально. Хіба Володимир Буковський був дисидентом з 11 років. Але це, вочевидь, батьки були антирадянські. Нам, натомість, не казали правди. Треба було самим розплющувати очі. А це приходить десь у 18 років.

Я покинув Чернівці у 1970 році. Якщо ти не відчуваєш часу і того, чим він вагітний, то час сам тобі про це популярно розкаже. Мої 18-19 років – це перші допити в КДБ. Таким був дотик до оголених дротів часу, у якому я жив.

В українській літературі я гастарбайтер, у російській – узагалі ворог

– В українській літературі я гастарбайтер. Справа у тому, що все життя пишу по-російськи. Але чуттєво я людина півдня. Я от навіть про Чернівці пишу як про дальнє-дальнє Середземномор’я. І чуттєво, й еротично мені ближчим є південь. Якщо бути точнішим, край, де я виріс, де відчув себе фізіологічно. І так, я людина півдня, але не всієї України. Люблю казати, що легко бути патріотом Ліхтенштейну, бо це твоя мала батьківщина і велика так само. Коли ж мова йде про географічно великі країни, то як можна бути патріотом усіх цих земель? Я люблю свою малу батьківщину. Це прив’язаність до землі, чуттєвий імпульс та сильний інстинкт.

З Росією стосунки складніші. Ви можете собі уявити, яке у мене місце у горілчаній російській культурі, якщо я написав аж дві книги про вино? Я там навіть не гастарбайтер, а просто ворог. Вся російська культура базується на важкій горілчаній духовності. А тут я – про вино, виноградне м’ясо. Пише таке людина – значить відтяти геть, як непотрібний шматок. Одне з моїх оповідань так і називається – «Моя вітчизна – одинокість».

Треба вміти народитись у правильній провінції

– Чи були Чернівці провінцією? Це слово може мати різні смисли. Є мегаполіси, мільйонні міста в Європі, про які нічого не можна сказати в контексті культури. А є невеликі міста з великою історією. Уявіть собі культурну мапу Європи. Там буде не дуже багато міст. Вітебськ буде – завдяки Шагалу. І Чернівці будуть. Але міст без культурного та історичного обличчя більшість. Так що треба вміти народитись у правильній провінції.

Батьківщина модернізму – це провінція. Тому що у столиці задають стандарти класичні, навіть класицистичні. Але модерністи були родом з провінції, потім відкривали для себе мистецтво і перетворювали його відповідно до власного таланту. Для мене це люди чернівецькі у тому сенсі, що всі ми – люди ґрунту, на якому зросли. Поняття ґрунту у російській культурі вживається зазвичай людьми реакційними. Але є інше поняття ґрунту – неідеологічне. Коли ґрунт – це розуміння самого себе. І тоді важливим є мотив міста, де ти живеш. Є важливим мотив батьків і дідів – це теж дуже провінційно. Таке от братство провінціалів. Але ці провінціали поотримували нобелівські премії.

Я дуже боявся повертатись до Чернівців. Майже сорок років мене там не було. Це як зустрітися після тривалого часу із жінкою, яку ти кохав. Ну і що ти їй скажеш? Як справи?.. Якось дурнем виглядатимеш. Те саме з містом. Що я спитаю у Чернівців? Місто, як справи? А що воно мені відповість? Здоров був, без тебе справилися, все гаразд у нас. Але є в мене суб’єктивна правда – треба йти туди, де тобі страшно. Тому я приїхав у місто, якого боявся. Так я проковтнув свій страх і мені стало легше жити.

Записала Василина Думан, спеціально для IA ZIK

 

 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:23:14