четвер, 21 березня, 2013, 15:55 Людина
Ти знаєш, що ти – людина?

Улюблениця багатьох телеглядачів Ольга Герасим’юк вважає, що основне завдання журналіста – пояснити українцям, що вони справді варті уваги і поваги. У розмові з журналісткою IA ZIK вона розповіла про людяність у політиці, журналістиці і житті.

Ольга Герасим’юк у минулому – автор проектів «Без табу», «Іду на ви», «Варіанти», народний депутат п’ятого і шостого скликань, а зараз ведуча власного шоу на «Нашому радіо». Нещодавно вона навідалася до Львова у Школу журналістики УКУ. В інтерв’ю відома журналістка розповіла, як їй вдалося не зрадити себе під час роботи у парламенті, для чого потрібно працювати у ЗМІ і чому українців треба купати в повазі до їх людської гідності.

У сучасній журналістиці бракує такого бажання – бути вільним за будь-яку ціну

– До того, як я пішла на телебачення, працювала у газеті. І якщо чесно, ніколи не мислила себе телевізійним журналістом. Робота у друкованому ЗМІ – це також моє велике щастя. У час перебудови я потрапила в найпопулярнішу київську газету, яка мене, до речі, рекомендувала в університет («Комсомольское знамя», – ред.). Ми тоді так розважалися! Ще була цензура, сидів живий цензор на якомусь поверсі, куди ми носили свої тексти. Він їх вичитував, а ми вчилися говорити те, що думаємо, між рядків – щоб він не помітив. Ще тоді я зрозуміла, що журналістськими засобами ти завжди зумієш сказати те, що хочеш.

У сучасній журналістиці бракує такого бажання – бути вільним за будь-яку ціну. Зараз дуже багато угодовства і дуже багато молодих журналістів, які просто виконують замовлення і не переймаються наслідками.

Чому так сталося? По-перше, журналістська освіта дуже слабка. А по-друге, я би не орієнтувалася тільки на журналістські факультети. Я вважаю, що журналіст має знати щось інше, крім азів професії. Ази можна вивчити потім. Сучасний журналіст – це має бути людина, яка постійно вдосконалюється, вчиться, читає. Сама до того прагне. По-третє, дуже розбещують канали та інші ресурси, які залежні від власників. Останні, створюючи свій засіб масової інформації, мають на меті підтримку власного бізнесу чи вирішення своїх політичних питань. Вони відбирають у свої медіа неготових до професії людей.

І, відповідно, у нас сьогодні людина, яка хоче знати, що насправді відбувається в економіці, а не просто якісь чутки чи коментарі, може знайти це хіба в Інтернеті. На телебаченні, на радіо цього немає. Є тільки суцільні розваги або суцільні катастрофи, бо хтось колись вирішив, що людям цікаво дивитися на вбивства і грабіж. Більше крові – більше глядачів! Але ми переступили межу. Зробили інформаційний світ несерйозним. Вчитель чи лікар, який себе поважає, увімкнувши новини, розуміє, що це не для нього – те, що розповідають ці юні диктори. Тому що це не особистість і не персонаж. Не тому, що вони погані. Вони ще просто не виросли. Їм для стійкості і власної позиції треба ще набратися досвіду. Зробити щось таке, щоби люди хотіли почути думку саме цієї людини. Лише не подумайте, що я вважаю, ніби молодим треба закрити всі шлюзи і не пускати їх у професію. Як людина, яка особисто перейшла всі етапи боротьби за своє право бути в журналістиці, я постійно намагаюся підтримувати молодих людей.

Просто мені хочеться тої щирості і відповідальності, яку мали ми перед глядачем і перед героями своїх передач чи сюжетів.

Свобода слова як дар і прокляття

– Журналістика за роки незалежності отримала шанс зрозуміти, що таке свобода слова. Але, на мій погляд, не впоралася з цією відповідальністю. Цей вантаж її трохи прибив. Ми не дали собі ради зі свободою, яка раптом з’явилася і випустила на нас усі свої води – і чисті, і брудні. Світ для нас відкрився, ми побачили багато можливостей, але були до цього морально неготові. Одні вирішили, що свобода слова – це змога говорити все, що я собі придумав. Хтось сприйняв це як можливість заробляти, тому що за інформацію платять. Особливо – за якусь провокацію, за піддивлене і підслухане. Є, звісно, люди (і я б завжди стояла поряд з ними) і молоді, і старші, які розуміють, що цілковитої свободи не буває, бо є почуття відповідальності. А це означає, що ти, наприклад, самотужки повинен діставати інформацію. Вишукувати, а не списувати у колеги, який першим прибіг на місце події. Потім прийшли інші, поділилися матеріалом – і одне й те ж написали. Натомість важливо вкладати свій труд і запропонувати його читачам чи глядачам. Тому що кожна людина – жива та особлива, вона всі факти викладе так, як це сприйняла. Завдяки самостійному підходу ваша авдиторія отримає різні погляди на ті ж самі явища.

У нас зараз політична журналістика вважається королевою. Хоча, я вважаю, що це категорично неправильно. Вона якраз стала жовтою, бульварною. У нас, крім того, як за кимсь піддивитись і щось сфотографувати, отримати за це гроші – іншої пропозиції немає. Оце і є відсутність стандартів. Політика – це одна з необхідностей, бо ми живемо у країнах і від цього нікуди не дінешся. Але найважливіше, що є в житті, – це і є життя. Це чоловік і жінка, їхні діти, їхні стосунки, їхнє здоров’я, їхній мозок і їхній талант. І все це становить суспільство. Чому, коли треба зруйнувати державу, спершу беруться за руйнування освіти і культури, переписування історії? Тому, що звідси все. Нам казали, що спершу має бути ковбаса, а потім все решта. Мовляв, треба їх нагодувати, а потім вони захочуть більшого. Звісно, це свинство – коли люди голодні. Але і економіка, і бізнес тільки тоді нормально розвиватимуться, коли вони зважатимуть на те, для кого працюють. Від оцього стану ментальності взагалі все залежить. І з цим у нас серйозні проблеми.

Уявімо собі, що нас викинули з літака і ми не знаємо, де опинились. Чи змогли б ми визначити, що це за країна? Вмикаєш телевізор, там новини ніби з-під Києва, а говорять по-російськи. Переклацуєш канали, але не знайдеш якихось характерних ознак, що це саме Україна. Я не вважаю, що потрібно, аби все було тільки українською мовою – йдеться швидше про те спільне для всіх громадян, що їх єднає і вирізняє одну країну від іншої. Наша ідентичність із совка так і не піднялася. І ми й далі про це не дбаємо, залишаємося безликою частинкою загального пострадянського простору. Натомість, коли ви вмикаєте фільм, зроблений ірландцем, то обов’язково впізнаєте країну. Хоча персонажі можуть говорити англійською, а кіно узагалі не стосуватиметься національної тематики.

Коли людина живе, купаючись у повазі, то вона й інакших політиків для себе мислить

–Суспільство на першому місці. А суспільство – це люди. З ними треба працювати. З тим, чого людина потребує, що з нею відбувається, чим вона живе, про що вона мріє.. А вже коли людина живе, купаючись у повазі до її гідності, до її життя, то вона інакших політиків для себе мислить. І вона інакших політиків продукує. Людина, що усвідомлює власну гідність, для себе вибере такого чоловіка чи жінку, які представляють її інтереси. А не того, що заплатить чи залякає.

Очевидно, колись це станеться, якщо ми будемо дуже над цим працювати. Все іде від суспільства. І, на мій погляд, зараз велика проблема саме тут. Ми прибрали з преси справжню повагу до усіх нюансів життя. Ми не цікавимося культурними потребами людей. Ми не цікавимося, що вони думають: про шлюб, стосунки на роботі, про те, як собі вирівняти шлях, коли ти зіткнувся з якоюсь неприємністю чи перепоною. Це те, що людей турбує насправді. Те, про що треба говорити. Коли цього не буде, людина лишається покинута. Розуміє, що її життя – ніщо, а важливі тільки «вони». Ті, котрих ми обрали, але вони наші пани і от ми тепер їм маємо вклонятися і чекати, коли вони нам кинуть якусь подачку. Так ми перетворюємося на стадо і якщо не працювати з цим суспільством, то далі так і буде.

Тож дуже велика потреба працювати у суспільстві, бути журналістом. Будь-яким. Тебе не беруть на великий канал – пиши в Інтернеті, пиши на Фейсбуку, говори з людьми. Хоч просто так по вулиці ходи і говори – от так, я вважаю, буде добре. У кожного свій шлях.

Коли я йшла в політику, я прекрасно знала, які люди можуть мені трапитися

– Коли я йшла у політику, я прекрасно знала, які люди мені можуть трапитися. Я представляла владу, але не можу сказати, що вона була для мене метою. І що тепер мені повертатися – це ніби падати вниз.

Політикою я, в принципі, ніколи не цікавилася. І ніколи не думала, що буду займатися нею. Просто це був такий час, коли ми всі зрозуміли, що від нас щось залежить. Я тоді робила «Без табу», «Версії» і достатньо надивилась на свинство у житті людей, яке треба змінити. Яке можна змінити! І коли люди не погодилися з тим, що було раніше, коли це було так світло і так піднесено, я пішла туди – у парламент. Виявилося, що наш політикум незрілий і неготовий. Але все ж я не вважаю ці роки для себе втраченими. Я не була відлучена від першої професії, бо я писала, робила проекти і помагала іншим це робити. Я працювала й для своїх глядачів – як їхній депутат. Намагалася своїм внеском вкрапити у цю нашу брудну воду політики якесь своє бачення. Що депутат – це не пан, а такий самий чоловік чи жінка, який ходить по тих самих вулицях, лікується у тих самих лікарів, дбає про ті самі проблеми. Займалася міжнародною діяльністю і відстоювала європейський шлях країни. Мені здається, що ніякі наші зусилля не бувають марними. Я все-таки думаю, що десь ця цеглинка лежить. Колись хтось на неї стане своїми ногами і трохи підніметься ще.

Я, звичайно, багато і втратила там, перебуваючи серед цих людей, з якими часто-густо нема про що навіть поговорити. Я думаю, що це дуже погано для країни – коли такі люди вершать її долю. Тож якісь психологічні втрати я маю. Зокрема, через ставлення людей до парламенту, яке й на мене поширювалося. Коли люди ненавидять парламент, а ти, який би не був золотий, але депутат, – вони все одно тебе якось неоднозначно сприймають. Хоча і дякували мені, але все ж дивилися косо. Часом бувало, що казали: дайте нам грошей. Я кажу, вибачте, але ж я не бізнесмен, я працюю, щоб вам помагати в інший спосіб. А вони мені: та який ви депутат, якщо у вас немає грошей?.. І ось це називається «приїхали». Тому я й кажу, що вийшла звідти з якимись пробоїнами. Але зовсім не шкодую про той час, тому що це колосальний досвід, який я отримала.

Звичайно, буває гірко, але тим більше я вчуся терпимості і терплячості. Бо знаю, що майже нікого не можу переробити. Але можу показати якийсь приклад перебування на світлому боці вулиці.

Розмовляла Василина Думан,
спеціально для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:25:50