субота, 16 березня, 2013, 12:54 Людина
Горянин, що воював зі стихією

Мирослав Дочинець у Львові представив свою нову книгу – «Горянин. Води Господніх русел». Це історія чоловіка, що вів особисту війну з рікою. І, як будь-яка війна, ця завершилася великим миром.

На зустрічі з письменником була кореспондентка IA ZIK.

«Горянин. Води Господніх русел» – реальна історія, яка здавалася неймовірною

– Мене питають: про що книга? А я б сказав: не про що, а що в книзі? Який у неї дух? А у книги дух гір. Не просто гірський, себто витає високо над рівнем моря, а дух гордий. Якось одного святого питали: що найважливіше в цьому житті, що нам робити, щоб стати кращими і бути ближчими до нашого Господа? Він сказав: стяжайте дух. Ніби все просто, а як його «стяжати»? Кожен це робить по-своєму. У моїй книзі це є. Це біографії людей та їхніх душ. У цій книзі проста маленька людина, загублена у диких верховинських хащах. Відлюдник фактично. І ось в один страшний день він втрачає абсолютно все: здоров’я, сім’ю, матеріальні цінності. До всього гірська ріка, яка була для нього одною з найрідніших стихій, на якій він народився і виріс, чию воду він все життя пив, – вона раптом стає його першим ворогом. Ріка не просто забирає берег з частиною його прабатьківського маєтку, але навіть змиває їхнє родове кладовище. І головний герой починає війну з рікою.

У війні, як відомо, немає переможців. І ця війна, як і будь-яка інша, приходить до великого миру. Цю історію я почув у 25 років, коли ще був молодим журналістом. У одному селі мені люди це розповіли. І я не повірив! Я навіть не хотів зустрітися з тим чоловіком – настільки все було дивно, незбагненно і блаженно водночас. На той час про таке й не можна було писати – це смішно, грішно і неможливо здавалось. Але пройшов час, і я на цій історії просто зациклився. Настільки, що таки поїхав туди, прожив із тим чоловіком десь тиждень і він відкрився мені. Розповів свою історію. Він був надзвичайно цікавий, неймовірний просто. Минуло багато років, аж поки прийшла готовність написати цю історію і виразити її окремою книжкою.

Це стихія карпатського світу. Це розповідь про висоту людського духу і про те, що кожен наш день – це сходження до чогось або спуск в нікуди. Цю притчу на власному прикладі нам демонструє цей горянин – через пласти своєї свідомості, пласти свого роду і свого генеалогічного дерева. Але насправді книгу треба читати, а не говорити про неї. Її треба читати, вникати в неї. У ній більше правди духу і правди життя – вірите ви чи ні. Я в це вірю.

Автор і його текст

– Ти пишеш книжку, вибудовуєш її, проживаєш, висиджуєш. І треба про неї ще й говорити. Є й інша несправедливість і для мене майже святотатство – це розбирати її на фрагменти. Це як картину різати і показувати: дивіться, який гарний клаптик мистецтва. Розумієте, ці історії – це жива субстанція. Книга написана, ти вклав у неї все, що міг. Вона живе, вона чекає вас. Як казала моя читачка, книгу треба читати на самоті, ввечері біля нічника. Повільно і спокійно вчитуватися. Ця книга несе енергію спокою. Книга – це ще, крім усього, елемент парадоксу. Кожен прочитує її по-своєму, знаходить у ній те, що навіть я, автор, не помічаю. Спочатку мене це лякало, тепер кожного разу дивує, але люди різні і різними є варіанти реакцій. Це частина мого життя і я не можу цього не сприймати.

Загалом, про що я взагалі пишу, чого я пишу і як пишу. Колись я був наївний і зелений, думав, що є якісь секрети майстерності. Знаєте, як от стародавні алхіміки шукали секрет філософського каменю і якусь формулу, що відкриє сутність речей. Немає такого секрету. Але у людей все одно є якась ностальгія чи ілюзія, що їм вдасться передати цей світ, а також світ внутрішній, краще, ніж це зробили інші, або по-іншому. Це велика омана, але вона штовхає мистецтво. На цьому стоїть література, і от ми, диваки, випробовуємо себе у таких змаганнях.

Моя література і творчість – це намагання зменшити літературу. Чим менше слів, тим краща книжка, повірте. Парадоксально звучить, але в цьому суть.

Книги як діти, що виросли

– Я намагаюся не надто опікуватися книгами і не цікавитися надто їхньою долею. Це заважає. Бо хтось аналізує твою роботу чи критикує. Інколи воно провокує якась зайве самолюбування чи самооцінка, яка тобі не потрібна. От ми дітей своїх не завжди правильно виховуємо, занадто опікуючи їх своєю увагою. Дітям треба давати свободу. Свободу спілкування, свободу контактів зі світом. Щоб вони ставали самостійними. Ніхто їх цьому не навчить, а життя дуже складне і нещадне. Тому діти з самого початку мають адаптуватися. Так само книги. Вони живуть своїм життям, ходять своїми стежками. Потрапляють хтозна до кого і призводять до несподіваних результатів. Але як воно на мене впливає? Одна серйозна жінка, кандидат технічних наук, каже: «Вам треба дотягнутися ще до своїх книг, далеко-далеко треба дотягуватися». Я їй подякував. Я знав це і без неї, але вона мені це ще раз сказала, бо людина розумна й освічена. Це ще раз підтверджує: те, що роблять ці книги, той механізм, який у нас закладений, – це не завжди наше досягнення і наш набуток. Це дарунок. Книги – це частина мого життя, а я частина книги. І книга мого життя продовжується.

Колись в юності я вважав письменника напівбожеством. Якось я одного спитав: що ви читаєте? Він каже, що я писати не встигаю, а ти питаєш таку дурницю – що я читаю. Я, навпаки, у вільний від читання час – письменник. Мені набагато цікавіше читати. Ні, я не боюся книг, хоча у Вольтера є цілий пасаж про шкідливість книги, а тоді не було ще так багато шкідливих книг, як є зараз. Водночас для мене книга – це світло. А найважливіше – те, що між рядків, той дух, та енергія. Інакше для чого писати й мордувати папір і себе?

Читаю багато й повільно, смакуючи кожну фразу. Але читаю ті книги, які мене читають. Як сказав один монах, книга – це розмова з Богом. Якщо книга чудова, то читання – це форма духовної медитації.

Мій улюблений автор – апостол Павло. Яка це проза! Ви читали? Це проза, яка дзвенить і грає. У ній колосальний заряд енергії – аж б’є бризками. Тут є мудрість і світло. Це просто треба відчувати. Почитайте. Читаю геть такі простенькі речі, як-от попалася книжка, видана у 50-ті роки. Районна архівна книжка. Люди розповідають свої історії, я це читаю і мені цікаво. Це народні оповіді, вони простенькі, їх не вигадаєш, але там життя. І це мені дуже важливо. Читаю молитви. Молитва – це текст, відшліфований до абсолютної кристалізації думки, енергії, духу та естетики.

Авторська мова

– Ким би був Стефаник без діалекту? Не було б його без його мови. Книга Стефаника стоїть у мене на чільному місці як золотий злиток. Як еталон, який мене, можливо, має стримати. Мовляв, зупинися, хлопче, кого ти хочеш обдурити книгою? Бачиш, якими незвіданим шляхами книги йдуть до людей. Ти можеш обдурити себе, редактора, книгаря, але ти читача не обдуриш. Бо є такі, як я, що не фальшували. Писав про нашу Україну те, що хотіли писати і не озиралися на те, чи це будуть читати, чи збагачу я літературну мову.

Справа у тому, що коли ти не будеш там, у тому місці, яке ти описуєш; коли не будеш тою людиною, яка говорить, діє, то прози не буде. Це буде просто текст, словесна забава. А проза – це служіння, це ефект присутності. Коли ти просто мусиш дати зріз картини цього світу.

Про мову Стефаника і мою. Я не можу порівнювати. Всі мені кажуть, що я багато використовую діалектів. Але ж ніхто не сказав: вичистіть ті діалекти, винесіть їх зі своїх книг. Хоча мої книги не тільки тут – читачі є в Одесі, Луганську, навіть в Росії. Навпаки, мені кажуть: пишіть, а ми зрозуміємо. Я кажу, не хвилюйтеся, буде книга російською перекладена. А читачі російськомовні: «Нет, ни в коем случае. Когда мы читаем ваши книги, у нас просыпаются козацкие гены. Что-то такое просыпается, что мы не понимаем до конца, но чувствуем – это наше, родное». У них втрачене коріння, але вони не є росіянами, не були ними ніколи. Хоча вони й не українці. Над ними ніби зависла павутина, що відділяє їх від часу і простору. Їх дітям легше, діти адаптовані. Малеча легше сприймає українську мову і в школі, і по телебаченню, і пісні наші. А от ті старші люди, які втратили свою ідентичність, – їм важко. У моїх книгах не діалекти, я так думаю. Там староукраїнські і староруські слова. Вони впливають на людей, які навіть не розуміють їх, цих слів. Книги читаються органічно. Живе слово таке – чим менше воно шліфоване, тим більше має енергетики. Це й складає душу моїх книжок. Це не свідоме введення діалектів – я можу писати рафінованою українською мовою. Але що від того виграє мій герой? Хто повірить Вічнику, якщо він буде говорити на сучасній літературній мові?

Довідка.

Мирослав Дочинець – журналіст та письменник. Журналіст року Закарпаття (1998), лауреат Міжнародної літературної премії «Карпатська корона» (2004). У творчому доробку більше як 10 книжок. Серед них: «Вічник», «Криничар», «Руки і душа та інші невигадані жіночі історії» та інші. Автор живе та працює на Закарпатті.

Записала Василина Думан,

спеціально для IA ZIK

 

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:20:40