четвер, 6 грудня, 2012, 15:48 Людина
Українське християнство має чим поділитися із Заходом
Владика Борис (Ґудзяк): Українське християнство має чим поділитись із Заходом
Владика Борис (Ґудзяк): Українське християнство має чим поділитись із Заходом

Апостольський екзарх у Франції та країнах Бенілюкс і ректор Українського католицького університету владика Борис Гудзяк про місію УГКЦ у Західній Європі, перспективи розвитку УКУ та чесноту вдячності.

Я дуже піднесений цим богослужінням, – каже єпископ Борис (Ґудзяк), виходячи з паризького Собору Святого Володимира Української греко-католицької церкви після ранкової служби. – Переживши таку літургію, з прекрасним співом і чудово витриманим обрядом, відчуваєш, що тобі море по коліно. Чи то пак, Сена по коліно.

2 грудня в соборі Паризької Богоматері він був інтронізований як Апостольський екзарх для українців – греко-католиків у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембургу та Швейцарії. Відтепер він житиме між Парижем і Львовом, адже й надалі залишатиметься на чолі Українського католицького університету.

Я буквально кілька тижнів живу тут, у Франції. Очевидно, буду часто повертатися до університету і сподіваюся, що університет  приїжджатиме сюди. Можливо, не в такій кількості.

На інтронізацію владики Бориса, проведену главою Церкви Блаженнішим Святославом, приїхало чимало студентів, викладачів, співробітників та друзів УКУ. Говоримо про завдання, що стоять перед екзархатом, про перспективи Українського католицького університету та чесноту вдячності.

– Владико Борисе, чим вам як українцеві й духовній особі цікава Франція?

– Франція – різнопланова цивілізація з глибокими християнськими традиціями, з одного боку, та з дуже потужними секуляризаційними тенденціями, з іншого. Це добре, що сьогодні українці активно вивчають англійську мову, але ми можемо також мати багато користі з вивчення французької мови, французького богослов’я й філософії, знайомства з мистецькими традиціями цієї культури. Нам важливо пізнавати витоки модерності, які мають глобальний вплив, і значна їх частина – саме у Франції.

З іншого боку, ми також маємо чим поділитися з цим світом. Найбільшим досягненням людини в ХХ столітті була перемога над тоталітаризмом. І саме в Україні працювала найбільша й найпотужніша лабораторія тоталітаризмів – і гітлерівського, й ленінсько-сталінського. Наш народ, наша Церква перемогли. Це наш унікальний досвід перемоги над ідеологією, яка хотіла знищити людину. Над ідеологією, яка витікає з раціоналізму, з модерності та утопії ХІХ століття, з філософії, яка хотіла людської автономії від Бога. Ця течія західної цивілізації потребує корективи, і це те, чим український народ і українське християнство може поділитися з Західною Європою. Я вважаю, що наша місія в екзархаті – не лише зберігати себе, не лише йти назустріч пильним і гострим потребам вірних з України, які тисячами з’являються у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембургу та Швейцарії. Ми маємо робити внесок у загальне християнське життя.

– Яким чином ви це робитимете?

– Це непросте завдання. Хтось би сказав, що це неможливо. Так само, як двадцять п’ять років тому видавалося неможливим, що Україна буде незалежною, а Церква – вільною. Так само колись видавалося неможливим, що маргінал апостол Петро приїде до Риму, столиці Римської імперії, з благовістю про Воскресіння Христа й змінить цю імперію. Сьогодні ми покликані до неможливого в Господі. Це дух, який променіє від українського християнського народу, якого, за планами і проектами тих, хто мав владу над Україною двадцять п’ять років тому, не мало бути.

Уявіть, що 1989 року УГКЦ, вийшовши з підпілля, мала лише триста священиків. Їхній середній вік становив шістдесят п’ять років. У 1939 році Церква мала три тисячі священиків, отже, за півстоліття війни й переслідувань ми втратили 90%. Сьогодні на чотири з половиною мільйона греко-католиків ми маємо 2700 священиків і 800 семінаристів. Для порівняння: тут, у Парижі, на десять мільйонів населення  – лишень півсотні католицьких семінаристів. Тож ми маємо відповідальність служити й виходити зі свого ґетто.

– Чи не маєте ви страху перед можливими невдачами на цьому шляху?

– Певний страх і далі є. Я мушу вдосконалювати своє володіння французькою мовою. Треба пізнавати контекст, а він є різноплановим: одна річ – Париж, інша – наші парохії в менших містах Франції. Й цілком інша ситуація в Бельгії, поділеній на франкомовну Валлонію й нідерландськомовну Фландрію. У Нідерландах ми взагалі не маємо постійної парохії. У Швейцарії епізодично служать двоє священиків. На п’ять країн ми маємо шістнадцятьох священиків, тоді як потрібно було б мати п’ятдесят. До того ж, ми маємо дуже скромну інфраструктуру, річний бюджет екзархату становить 50-60 тисяч євро. Тим часом, перед нами стоять великі завдання.

– Які саме?

– Перш за все, євангелізація. Лише десята частина українців у Парижі має якесь відношення до Церкви. Протягом 2012 року ми хрестили близько п’ятдесяти дітей. Отже, принаймні на початку ми будемо мати по півсотні дітей при нашій Церкві – це досить поважна кількість. Нам необхідно створити умови для їхнього духовного зростання. Є питання подружжя, родини, яке взагалі перебуває у кризі у ХХІ столітті. Є питання зберігання українського обряду. Процес асиміляції тепер відбувається дуже швидко: якщо попередні покоління емігрантів прагнули зберегти те, що в Україні переслідувалось, – адже тоді не було української держави, – то нинішні не мають такого відчуття відповідальності за Україну. Мовляв, Україна собі є, а я маю своє життя і свої проблеми.

Питання в тому, чи зможемо ми зачерпнути з багатющого досвіду жертовної праці попередніх поколінь, які створили тут, у Парижі, певні структури, збудували церкви. В Сарселі під Парижем є будинок церкви, де Наукове товариство імені Шевченка впродовж півстоліття редагувало українську енциклопедію – 14-томний твір, який гуртував найкращих українських науковців у цьому світі. Продовжити справу попередніх поколінь сьогодні непросто, адже український народ переживає посттравматичний синдром. Досвід ХХ століття був токсичним для нашого народу, й ми всі потребуємо зцілення у своїй тотожності, у своїх думках, у своїй душі. Почасти людина зцілюється сама, працюючи над собою й таким чином роблячи свій внесок у загальну справу. Але один у полі – не воїн, ми потребуємо спільноти, яка зветься Церквою.

Таке зцілення, а також соціальна підтримка маргіналізованих людей, які не мають документів, розвиток культури, а передовсім, євангелізація, скріплення духовного життя – ось першочергові завдання екзархату.

– Як вас прийняли в Парижі?

– Дуже тепло. Тут є молоді талановиті священики, які прагнуть щось робити. Я відчув тут великий потенціал. Із таким позитивним ставленням працювати легше, й цей позитив, мені здається, є наскрізним.

Як відібється ваше служіння в Парижі на ситуації в Українському католицькому університеті, ректором якого ви залишаєтесь?

– Ми рухаємося в напрямку президентсько-ректорського правління: інша особа буде на посаді ректора, я ж перейду на посаду президента з наглядовими функціями, відповідальністю плекати, розвивати, чувати над місією університету, а також дбати про матеріальне забезпечення й спілкування з донорами. Такою є позиція Блаженнішого Святослава, який є Великим канцлером УКУ, такою є позиція ректорату й сенату нашого університету. Думаю, всі побачать, що університет сьогодні на добрій дорозі. Він має вісьмох проректорів – людей надзвичайно досвідчених у різних сферах. Це одна з найкращих команд в Україні. Тож, я маю надію, що з Божою поміччю, з благословенням Церкви й підтримкою глобального кола друзів УКУ це дітище Митрополита Андрея й Патріарха Йосифа далі стрімко розвиватиметься.

– Що б ви порадили людям, які сьогодні зібралися в Парижі, щоб підтримати вас, і тим, хто в Україні та всьому світі вболіває за ваше служіння?

– Перш за все, плекати чесноту вдячності. Вона піднімає наш дух на зовсім інший рівень. Удячна людина бачить, скільки їй дано життя, здоров’я, повітря, води. Коли ми розуміємо, скільки нам дарується не заслугами нашими, тоді ми стаємо щасливими, окриленими й можемо полетіти понад усякі образи. Без Бога це неможливо. Треба просити Божої допомоги і благодаті, а вдячність стягає нам цю благодать. Я кажу студентам УКУ: оволодійте двома життєвими дисциплінами, які представлені словами «дякую» і «перепрошую». Все решта в житті похідне.

Наталія Критович, для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-22 02:14:23