четвер, 1 листопада, 2012, 11:05 Влада
Сонце Партії зайшло

Ізмаїл без особливого натхнення голосує за Партію регіонів, бо не знає іншої. Тут навіть опозиція – і та з присмаком «регіонів».


– Ви від кого зареєстровані? – запитуємо ми спостерігача Анатолія на ізмаїльській виборчій дільниці.

– Від Партії.

– Якої партії?

– Як це – якої? – дивується. – Від Партії регіонів.

Справді, які ще можуть бути партії тут, на крайньому півдні Одещини, де профінансовані з місцевого бюджету роботи приписувались провладному кандидату; де відремонтовані шматки дороги відкривали з помпою й перерізанням стрічки. Де за перемогу серйозно змагаються двоє кандидатів, і обоє – від влади. Хто, як не Партія, підвезе стареньких до дільниці в день голосування? Навіть у цей день вона стежить за тобою з агітаційних білбордів, які, всупереч закону, забули познімати за двадцять чотири години до виборів.

«Это Родина моя»

У поїзді Львів–Одеса – сімейна пара, що прямує до Хмельницького.

– Ой, девочки…, – каже молода жінка, яка щойно повернулась із Туреччини. – Когда побываешь за границей, возвращаться не хочется вообще!

Милі балакучі люди. Розповідають із нотками щенячого захоплення про поїздку за кордон. Пригощають кавою.

– Это «Якобс», но в тысячу раз лучше, чем наш!

Кава як кава, львів’ян таким не вразиш.

Одеса. Автовокзал «Привоз». Автобус на Ізмаїл відправляється за півтори години. У пошуках швидшого варіанту звертаємось у довідкове бюро.

– Информация платная, 50 копеек! – скоромовкою тараторить диспетчер, жінка на вигляд років тридцяти. Сама чорнява, метикувата. Свою роботу знає. Ми шукаємо дріб’язок по кишенях.

– Автобусы на Измаил идут во-о-он оттуда! – отримавши свої п’ятдесят копійок, указує рукою на місце, звідки ми щойно прийшли. Й одразу втрачає до нас інтерес.

Таки сідаємо в автобус. Разом із рештою пасажирів дивимось російський серіал «Кремень». У ньому хороший хлопець криваво вбиває різних поганих хлопців та рятує дівчину від сексуального насильства. Це насильство чигає на бідолашну звідусіль. Коли дівчина велетенським тесаком заколює, мов кабана, енного потенційного ґвалтівника, мами заплющують руками очі дітям, що сидять на передніх сидіннях. Восьмирічний хлопчик відволікся від екрану та слухає нашу розмову. Тоді вигукує запитально:

– Они что, украинцы? Я – русский! А меня заставляют в украинскую школу ходить! И как я буду?

– Ничё, быстро научишься, – відповідає жінка, що їде на сусідньому місці зі своїм сином, таким самим восьмилітком.

– Ну я же ничего не понимаю! – бідкається наш школярик.

Далі хлопчаки бавляться у гру. Один називає українські слова, інший намагається вгадати, що вони значать російською. Дорога біжить, хороший хлопець убиває, кров ллється рікою й добро перемагає зло.

«Людей много, земля одна»

Напис, вицвіла на сонці фігурка земної кулі й прапорці різних країн навколо. Така непоказна скульптурна композиція з радянських часів припадає дорожнім пилом на узбіччі траси десь між Одесю з Ізмаїлом.

В Ізмаїльському районі живуть представники ста тридцяти національностей зі ста тридцяти п’яти зареєстрованих в Україні. Тут є болгари, молдавани, румуни, гагаузи, євреї, греки, поляки, німці, росіяни, українці… Не чубляться, бо мають спільне минуле й сьогодення. І спільну мову для порозуміння – російську.


Одна з найпотужніших національних громад – болгарська. Має чотири організації, які весь час проводять культурні заходи та поїздки. Голова асоціації родин бессарабських болгар «Роднини» Марія Корчагіна розмовляє з нами російською.

– Так, у нас тут багатонаціональний край і найбільш уживана – російська. Мені легше говорити російською, ніж українською. Бо навіть розмовляючи російською, я думаю по-болгарському й подумки перекладаю. А якщо ще й на українську перекладатиму, говоритиму якщо не як Азаров, то однаково не досить добре.

Бессарабські болгари розуміють російську, але намагалися скористатись ухваленим нещодавно законом про засади мовної політики, щоб надати своїй мові статус регіональної. Адже закон, якщо вірити його авторам Колесніченку й Ківалову, для того й потрібен був, аби допомогти національним меншинам вільно користуватися своїми мовами. А в Ізмаїлі немає жодної школи, де викладали б болгарську. Дзуськи, омріяний статус на Одещині отримала лише російська. Коли ж болгари почали обурюватись, в однієї з їхніх організацій забрали приміщення. За офіційною версією, бо сплив термін договору оренди.

Кандидат-мажоритарник Василь Келіогло – гагауз. Ми запитали його, чи справді національні меншини в Бессарабії потребують якогось особливого захисту. Може, вони давно асимілювались, раз усі говорять російською, живуть і працюють разом.

– За часів Радянського Союзу була така установка – створити радянського громадянина. На традиції та звичаї нацменшин особливої уваги не звертали, ось вони й розвивались. На мову був певний тиск. По селах збереглася болгарська, молдавська, гагаузька, албанська й інші мови, але внаслідок цього тиску там зараз використовують багато російських слів. Національна свідомість трохи притупилась, – каже він.

Про те, чи є в Ізмаїлі українські культурницькі організації, запитуємо Аню Нестерову, журналістку місцевого онлайн-видання City.

– Ну, українців тут так багато, що їхня культура не потребує додаткової підтримки, – без упевненості в голосі відповідає дівчина.

– Яка твоя рідна мова?

– Російська.

– А чому так добре говориш українською?

– Ну бо я козачка чи хто? Мій прадід брав штурмом цю фортецю. Предки прибули сюди разом із козаками, коли Запорізьку Січ розформували.

Але з таксистами нам порадили українською не говорити. Бо відразу зрозуміють, що приїжджі, й можуть заламати ціну втридорога. Є в таксистів така риса по всій Україні.

Зрадити Південь

Ізмаїл голосує за Партію. Зрозуміло, яку.

Втім, не все так просто. За висунутого владою кандидата-мажоритарника Юрія Крука мешканці 73-тисячного міста голосувати не схотіли, адже свого часу він лобіював закон «Про морські порти України». Згідно з цим законом, порти можна частинами здавати в оренду чи навіть приватизувати. Ізмаїльський порт годував багато родин, зарплатня там сягала п’яти-восьми тисяч гривень. Тепер головне підприємство міста занепало – від послуг порту відмовились найбільші компанії, які він обслуговував. Після виборів обіцяють нове скорочення. Люди побоюються, що порт продадуть шматками за безцінь. Платять тут тепер від сили дві тисячі.


Юрій Крук, звісно, таки пройшов (уже вп’яте) до Верховної Ради, але переважно завдяки сільському електорату. Опозиція протестними настроями мешканців Ізмаїла не скористалась. Про її капітуляцію представник Комітету виборців України Валерій Пейков розповідає за чаєм у своєму офісі – крихітному приміщенні, завішаному атрибутикою різних політичних сил та громадських організацій.

Опозиція, каже він, здала округ. Олександр Дубовой, який мав шанси взяти мажоритарку, пішов на вибори за списком «Батьківщини». Місцеві журналісти кажуть: домовився з Круком. Натякають, що провладний кандидат дав опонентові грошей на місце в списку. Іншого опозиційного мажоритарника Анатолія Дідуха «Батьківщина» зняла за тиждень до виборів на користь генерала Бабіча – одіозного самовисуванця, який ніколи не відзначався опозиційними поглядами.

Боротьба в окрузі розгорнулась між членами Партії. Один – офіційний висуванець, інший – син колишнього одеського губернатора Володимир Боделан.

Чорти у тихому болоті

Штаб Боделана – за глухим металевим парканом. На вході охорона. Ми зовсім не чекаємо тут дружнього прийому. Але нас без питань проводять до керівника штабу Володимира Максимовича. Він виявляється «западенцем» – вихідцем із Львівщини. Радіє, почувши, що ми приїхали зі Львова. Переходить на українську мову. Гостинно саджає нас за свій стіл і відповідає на запитання раніше, ніж ми їх ставимо. У штабі метушня, багато людей, кожен намагається донести свою точку зору. Розповідають про фальсифікації, мертві душі у списках і молодиків, яких везли автобусами на якусь «агітацію».

– Донецькі всю країну хочуть перетворити на Донбас!

– Партія зрадила Руслана Боделана! Вони за нього у 2005 році не заступилися! Його син, Володимир, у партії, але висунули кандидатом цю тушку, Крука! Та він із БЮТу у 2010 році перебіг!

Бачимо, що в лавах Партії не все гаразд.

Шеф-редактор сайту City Ігор Бутров розповідає:

– Відразу було заявлено, що є офіційний кандидат від влади. Усім решта сказали: хлопці, не приведи Господь висунетесь! Одразу з партії виключать. Тим не менше, серед самовисуванців двоє регіоналів – Страшилін і Боделан. Та жодного руху з цього приводу немає. Розбиратись із ними обіцяють після виборів. Звісно, ніхто ні з ким не буде розбиратися.

– А ви, – питаємо штабістів Боделана, – хіба не за Партію регіонів сьогодні голосувати будете?

– Ну, особисто я голосуватиму за «УДАР»! – озивається один із них.





«Смотрящие»

На дільниці в центрі Ізмаїла зустрічаємо Віктора Павленка, депутата міської ради, регіонала та, за дивним збігом, спостерігача від провладного кандидата. Точніше, він перегороджує нам дорогу. На вигляд йому під сорок. Вбраний у легку спортивну курточку, класичну бузкову сорочку, чорні джинси, взутий у дивні напівкросівки-напівтуфлі з гострими носами. Образ доповнює позолочений телефон. Валерій Пейков розповідає, що такі павленки розподілені Партією по всіх дільницях.

– Вы кто такие? – питає наш.

– Журналісти.

– Откуда? Сначала надо зарегистрироваться, – змінює тон на більш спокійний.

На дільниці до Павленка ставляться благоговійно, як і до спостерігача від маловідомої Партії пенсіонерів Миколи Худька. Кумедно, але в нього теж сорочка бузкового кольору. Певно, модний тренд.

Бузкові комірці багато спілкуються між собою. В процес голосування не втручаються. Пригощають нас снікерсами й булочками. Не забувають стежити за всім, що відбувається, й усе знімають на відео.


Генерал Олег Бабич, на користь якого «Батьківщина» відмовилась від округу, заходить на нашу дільницю. Весь обвішаний орденами, як Брежнєв, і з почтом. Вітається з головою дільницею – колоритною, моторною, матюкливою Ольгою Холоділіною. Тисне руку спостерігачеві Павленку. Каже, що вибори проходять добре, порушень він не бачив.

– Опозиція зняла кандидата на вашу користь! Ви вважаєте себе опозиціонером? – питаємо Бабича.

– Мне не нравится то, что сейчас происходит. Я хочу это изменить. В этом моя оппозиционность. А коалиция… Надо сначала пройти в парламент, а потом думать о коалиции. Сейчас рано об этом говорить.

Посміюється й іде собі геть.

Спостерігач Анатолій – той самий, який не знає іншої партії, крім Партії, – каже, що аполітичний. Піти сюди на роботу його примусила теща.

– Що ті вибори? Ніхто на них не йде. Але настане час, люди повитягують берданки й підуть на них усіх! – киває головою в бік міської ради, де тимчасово розташувалась окружна виборча комісія.

Марія Стасенко, Василина Думан,
спеціально для IA ZIK

Цей текст написано в межах Школи політичного репортажу, яка є навчальним проектом магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансової підтримки програми «Український медійний проект» («У-Медіа») міжнародної неурядової організації Інтерньюз.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:21:24