четвер, 1 листопада, 2012, 17:38 Людина
«Ми стали духовно дуже лінивими»

Блаженніший Любомир Гузар – це людина, до якої хочеться пригорнутися. Йому 79 років, але поруч із ним почуваєшся захищеним, а його слова западають глибоко в душу і пробуджують віру.

Церква і відповідальність влади

Народ заслуговує на ту владу, яку він має?

– Не думаю, що то є цілковито неправдиве твердження. Але коли ми говоримо про «заслуговує», то це означає, що народ не намагається мати кращу владу. Загал повинен вдаватися до серйозних заходів, щоби поправити ситуацію. Наскільки чесно ми стараємося, щоби наша влада на різних рівнях була доброю? Якщо не докладаємо зусиль, то справді маємо те, що маємо, – і більше мати не будемо. Бо без зусилля зі сторони всього народу годі, щоби воно само нам із неба впало. Під цим кутом зору народ повинен дуже серйозно трактувати свою відповідальність. У нормальній добрій державі усі мають щиро старатися, щоби ситуацію зробити кращою. Якщо громадяни відчувають, що влада не виконує свого завдання, що вона не дбає про загальне добро, то тоді треба таку владу змінити. Суспільство має на це право. 

Як Церква може захистити людину від кривди влади?

– Те, що Церква може й повинна робити, – це звертати людям увагу на їхню відповідальність. Відповідальність влади – бути доброю владою. Відповідальність громадянина – бути справді добрим громадянином. Церква не є інституцією, яка повинна щось робити в політичній царині.

А як бути зі священиками, які агітують?

– Їх треба карати. Бо Церква – це пропові­ду­вання Божого слова, а не місце для політичної реклами. І священик, який дозволяє собі використовувати проповідальницю як засіб політичної пропаганди, бо він за те отримує якісь дари, не виконує свого завдання як треба і шкодить тим людям, яким має служити.

Де межа співпраці і чи взагалі можлива така взаємодія між Церквою й політикою?

– Насамперед Церква має виховувати політиків, нагадуючи їм, що їхнє завдання – служити народові. Служити, а не панувати над людьми. Є певні моменти, коли церковні уряди можуть співпрацювати з політиками у конкретних проектах, які є на благо загалу. Наголошу: на благо загалу, а не якогось одного кандидата. 

Три спокуси в житті людини

Які головні спокуси є перед сучасною людиною?

– Їх три: секс, влада і гроші. Дві останні спокуси сьогодні є дуже виразними і яскравими. Спокуса полягає в тому, що речі, які самі собою є добрими, використовують не для загального добра, а винятково для добра особистого чи якоїсь дуже обмеженої групи людей. Мені здається, що в наших обставинах це вже є конкретною причиною тих негараздів, які ми маємо сьогодні. 

Чи поділяєте думку про кризу духовності в сучасному світі? 

– Гадаю, зараз у світі є суттєва проблема духовності. 

Тут маємо на це низку причин. Ми є спадкоємцями минулого століття – воно ж було дуже страшним. Лишень подумайте: дві світові війни, щонайменше три жахливі диктатури (більшовицька, гітлерівська і фашистська в Італії). А крім того, ще багато менших за своїми масштабами режимів у різних країнах. 

Також у минулому столітті ми були захоплені технічним поступом. Але той поступ дав нам не тільки атомну енергію, а й атомну бомбу. А ще в Радянському Союзі послідовно намагалися вигнати Бога. Щось подібне було і в інших державах та ситуаціях. Це ранило душу людини. Ми ще не опам’яталися від усього цього. 

Після Другої світової війни сталася ще одна дуже важлива річ. Це добробут. Після війни, після всього того, що люди пережили, була нагода справді споживати. І люди почали захоплюватися тим споживацтвом – тепер собі можемо справді дозволити все! Але це споживацтво зробило духовні цінності не дуже популярними. 

Тож не кажу, що все було однозначно погано. Але коли зіставляємо негативні впливи минулого століття і його добрі досягнення, то зле переважає. Сьогодні ми починаємо приходити до тями, але ще не дуже. 

Візьмімо таку річ, як екологія. Руйнуємо природу, усі кажуть: якщо так триватиме й надалі, то буде кінець людського роду. Але ми не беремося щось змінити. Може, нас ще добре не настрашило? Господь часами допускає (і то знаємо з історії), щоби людей добре трусонуло – й аж тоді приходить навернення до духовних цінностей. Тож надіймося, що Бог нас навчить, але молімося, щоби ми не мусіли при тім багато терпіти.

Не завжди Церква є вислухана чи почута

Чи бачите загрозу секуляризму для Церкви і суспільства?

– Абсолютно так. Секуляризм – це життя у світі, де немає Бога. Я вам наведу такий невеличкий приклад. Західна Європа не хоче визнати, що вона виросла на християнських засадах. Бо якщо вона це визнає, тоді треба буде об’єктивно їх повертати. Ці засади є вимогливими, а люди неготові жити за принципами, які вимагають від них якоїсь жертви. Споживацтво полягає не тільки в тому, що ми втішаємося з матеріальних благ, – воно так понизило нашу здатність до опору, що ми стали духовно дуже лінивими. 

Чи Церква у сучасному світі є почута?

– Не думаю. Є зусилля в різних місцях та обставинах, але не всюди і не завжди Церква є вислухана чи почута. А ще вона не завдає собі достатньо зусилля, щоби промовляти до людей. Це зі сторони Церкви теж є слабкість. Маємо конкретний випадок, коли теперішній папа Бенедикт XVI старається говорити головно до західноєвропейської цивілізації про Божі речі. Але він не кожного разу знаходить підтримку. Навіть із нутра Католицької церкви. 

Ви пригадуєте, ще Іван Павло II уже говорив про другу євангелізацію? Що це означає? То треба немов наново проповідувати Євангеліє. Так, як колись, дві тисячі років тому, апостоли розійшлися по світу, щоби проповідувати Євангеліє Христове, ми сьогодні мусимо взятися до того наново. Вже Іван Павло II то відчував. Ви пригадуєте, він дуже багато їздив, у багатьох місцях мав контакт із реальністю і дуже на цьому наголошував. А теперішній папа намагається продовжувати це.

Як навчитися ставитись до людей однаково, не захоплюватися одними й не зневажати інших?

– Кожен із нас повинен запитати себе: хто я є? Хто дав мені дар життя? Хто дає мені таланти? Для чого існую? А тоді, коли ми знайдемо для себе відповіді на ці питання, зрозуміємо, що це все від Бога, що Бог дає життя, покликання, таланти і що Він же дає нам призначення до вічного щастя, то після цього ми оглядаємося і бачимо довкола себе таких, як ми, і кажемо: «Та чекайте, як Господь мені то дав, то і йому таке саме». Любити ближнього можна тільки тоді, коли ми любимо самих себе. Любити себе не означає шукати вигоди, а те, що ми цінуємо нашу власну людську природу і гідність. І якщо ми цінуємо це в собі, то будемо цінувати в інших. 

Труднощі єдиної церкви в Україні

Чи вірите в те, що в Україні можлива єдина помісна церква? 

– Вона не тільки потрібна, а й конечна. Чому? Бо Ісус Христос заснував тільки одну Церкву. Ми, люди, поділили її нашими гріхами. Візьмімо київську Церкву за часів Володимира. Скільки їх було? Одна. А скільки є сьогодні? Щонайменше чотири гілки. То не є чотири Церкви, але чотири гілки київської Церкви. Отже, працювати для того, щоби була єдина Церква, – це наш обов’язок.

Інша річ, які є труднощі. Ми маємо чотири гілки, правда? Маємо Українську греко-католицьку церкву, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську автокефальну православну церкву. Запитайте звідтам чотири особи – і всі вони скажуть: «Так-так, має бути одна – наша!» Правда? То є перша трудність. 

А друга... Ми тисячу років ту Церкву ділили, то за два тижні її не змінимо. Треба дуже попрацювати, щоби повернутися до єдності. А це вимагає великого зусилля.

Записала Василина Думан
газета ZIK №43 (1 листопада 2012р.)

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:23:00