четвер, 1 листопада, 2012, 17:33 Людина
5 «С» Соні Кошкіної

Про страх, совість, співчуття, стать і самодостатність у професії журналіста

Головний редактор Lb.ua Соня Кошкіна за якийсь рік встигла оприлюднити смс-переписку нардепа від Партії регіонів Володимира Ландика, котрий усіма силами намагався врятувати імідж свого сина, який жорстоко побив дівчину. Соня пережила цькування з боку влади, а зараз її через суд намагаються позбавити наукового ступеня.

Страх

Страх є однією з причин порушення стандартів журналістики, зокрема збереження балансу. Наприклад, складно звертатися до героя критичної статті, коли очікуєш від нього агресивної реакції. Як побороти відчуття страху? Чи було воно у Вас? Узагалі страх – це реакція, яку можна подолати раз і назавжди, чи риса, яку щоразу треба в собі перемагати?

– Страх – ірраціональне почуття. Ти ніби розумієш головою, звідки він бере свій початок, але що з ним робити?.. Тому краще про це взагалі не думати. Як тільки починаєш думати – починаєш боятися. 

От радила студентам-журналістам: не бійтесь охоронців. Ти бачиш об’єкт, знаєш, що тобі потрібно зараз поставити йому питання. А охорона – ніби меблі, які треба обійти і не зашпортатись. Усе. Її просто потрібно оминути, не звертаючи на неї жодної уваги. Що вона вам зробить? Ноги відтопче, в найгіршому разі – обматюкає. Але яке це має значення, коли ви отримуєте відповідь на своє запитання?!

Часто мене питають те саме: «А Ви не боїтеся?». Ні, не боюся і ніколи не боялася. Була така російська гімнастка, олімпійська чемпіонка Світлана Хоркіна. Її про це теж запитували: як можна легко крутитися на поперечині, коли знаєш: один необережний рух – і станеш назавжди калікою? 

Хоркіна підіймає перед камерою руки (дуже добре пам’ятаю це інтерв’ю, хоча бачила його років у 17-18), а тоді саме були в моді довгі гелеві нігті і ось у неї – саме такий манікюр. Каже: «Бачите мої руки? Так от, я кручуся навіть не на кінчиках пальців – на кінчиках нігтів. Але варто про це подумати – все, мені кінець». 

Аналогічно – в журналістиці. Наполегливість, бажання дістатися до суті – найкраща мотивація. І вони несумісні зі страхом. 

Тобто рецептом від страху є добра мотивація?

– Якщо нема мотивації для роботи в журналістиці, варто змінити професію.

Мотивація може зникати і з’являтися? У Вас таке траплялося?

– У мене спадів ніколи не було – навпаки. От вам приклад – мій перший ноутбук. Дуже добре пам’ятаю, як, відкладаючи на нього гроші, думала: маючи ноутбук, я буду більш мобільна, відтак зможу працювати одночасно не на двох роботах, як зараз, а на трьох. А три роботи – це не тільки гроші, це й досвід, і можливість саморозвитку тощо. Така у мене, 18-річної, була логіка. 

Совість

Окрім задоволення і власного розвитку, журналістика – це велика відповідальність. Можеш дуже сильно напартачити. Тут постає питання совісті. Якщо ти помилився, як із цим жити? Іти з професії чи ні? Перед Вами поставали такі дилеми?

– Людина має бути порядною і чесною сама з собою. Насамперед. Так, можна себе переконати, що ти – правий, але насправді знаєш, що це не так, що добром це не закінчиться. Це стосується будь-якої професії, життя загалом. 

Є біблійна притча про розслабленого. Якось до Ісуса друзі принесли розбитого паралічем чоловіка. Навколо юрбилося безліч людей, відтак довелося розібрати дах будинку, де перебував Ісус, і спустити каліку на простирадлах. Спаситель зцілив хворого, сказав йому: «Іди й не гріши більше». Чоловік самотужки встав, узяв свою постіль і пішов. Він, образно кажучи, узяв свого хреста і пішов з ним, аби носити його за собою все життя і пам’ятати, чому його розбив параліч. У кожного є такий свій хрест. І, безперечно, ми маємо пам’ятати про свої помилки. Але дуже можливо, що твоя подальша діяльність дасть тобі змогу не тільки їх спокутувати, а й допомогти багатьом людям. Ти не мав би такого шансу, якби прийняв неправильне рішення і зовсім пішов з професії. 

Співчуття

Ще є співчуття, коли боїшся нашкодити людині, навіть якщо вона винна у якихось серйозних зловживаннях. Коли спілкуєшся і починаєш розуміти, чому хтось вчинив саме так, а не інакше. Це жива істота, у неї є сім’я, близькі.

– Потрібно дати людині змогу максимально себе проявити. Одній стороні конфлікту – і так само іншій. А журналіст мусить дистанціюватися. Тут добре зараджує пряма мова. Вам потрібно передати на папері все так, аби відчувалося у розмові все, що зрозуміли ви. Право на оцінку залиште за читачем. 

А якщо людина каже, що от, ви про це напишете, а в мене діти малі, мене звільнять і їх не буде за що ростити?

– Пишіть усе це прямою мовою – все, що вам кажуть. Убивці теж можуть мати дружин, дітей і дуже їх любити. Завдання журналіста – показувати, дати змогу кожній стороні максимально проявити себе в усіх аспектах, у тому числі в людському. Бо не завжди людина, про яку всі ЗМІ раптом написали, що вона сволота, є дійсно поганою. Але це й не привід кидатися її виправдовувати чи захищати. Ваше завдання – зрозуміти, що ж відбулося насправді. 

Стать

Костянтин Усов у майстер-класі для студентів-журналістів якось сказав, що жінкам лише з огляду на стать може бути легше отримати певну інформацію. Вам приналежність до жіночої статі давала якісь переваги у професійній діяльності?

– Міф. Навпаки – жінці важче, особливо в нашому суспільстві, котре, м’яко кажучи, не вирізняється гендерною ліберальністю. Важко проводити розслідування. Елементарно – з точки зору фізичної витривалості. Щодо збору інформації в кулуарах, а не в «полі» – це ще складніше. У кримінальному світі є такий термін «розвести на любов». Це такі вмовляння, задобрювання, лестощі – «навіщо це тобі треба, та ми тут усі хороші» тощо. До жінки-журналіста їх часто намагаються застосовувати. Утім ця проблема просто вирішується: після двох-трьох твоїх ґрунтовних публікацій уже жоден серйозний співрозмовник не сумніватиметься, хто перед ним і як із цим журналістом – хлопцем чи дівчиною – говорити. Якщо тебе читають і твоє слово має вагу, все інше другорядне. 

Самодостатність

Що повинен уміти журналіст для того, аби бути самодостатнім? Щоби не залежати від обставин і дати собі раду, навіть якщо втратить роботу? Водночас, може, залежність від того чи іншого видання теж дає людині певну силу?

– Перше і головне – потрібно бути професіоналом. Звісно, багато залежить від майданчика. Не завжди формат того чи іншого видання дає можливість цілком себе проявити. Наприклад, у газеті ти маєш для тексту чверть шпальти, а у тебе класного матеріалу – на розворот. На телебаченні маєш три хвилини ефіру, а матеріалу – на документальний фільм. 

Подібні невідповідності часто спричинюють депресії, відчуття недосконалості. Тут уже редактор повинен стежити, максимально сприяти створенню таких умов, аби кожен член колективу міг якнайкраще розкритися, проявити себе. Настільки, наскільки можливо. Але основне, повторюся, любити те, що ти робиш. 

Розмовляла Василина Думан
газета ZIK №43 (1 листопада 2012р.)

Довідка

Cоня Кошкіна (справжнє ім’я Ксенія Василенко) – журналістка, співвласник і шеф-редактор інтернет-видання «Лівий берег» (LB.ua). Із 2003-го до 2005 року була кореспондентом газети «День». Спеціалізувалася на висвітленні діяльності Партії регіонів. У вересні 2005-го почала працювати в інтернет-виданні «Обозреватель». У червні 2009 р. стала шеф-редактором і співвласником інтернет-видання «Лівий берег», що позиціонує себе як «сайт суб’єктивної журналістики». Ресурс відомий скандальними фоторепортажами з Верховної Ради (зокрема фотофіксація смс-переписки нардепа Володимира Ландика в залі для голосування, через що проти Соні було порушено кримінальну справу).


* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:24:52