четвер, 25 жовтня, 2012, 16:05 Львів
Львів на дотик

Без зору ти – як у коробці, де тісно, темно і самотньо

Кореспондентка тижневика ZIK Василина Думан прожила один день свого звичайного життя наосліп. Із чорною пов’язкою на очах і білою тростиною в руці вона спробувала готувати каву, їздити у маршрутці і відвідувати пари в університеті…

Експеримент став можливий завдяки сприянню навчально-реабілітаційного комплексу для дітей із вадами зору «Левеня». Спеціалісти центру провели інструктаж, попередили про небезпеки, які звідусіль чигають у міському просторі на сліпих. Розповіли, як правильно користуватися ціпком, дали пов’язку. 

Недобрий ранок 

Сліпота – як вата, якою тобі затрамбовано очні впадини. Жодних одкровень – лише темінь, нудьга, тіснота, тривога і прислухання. Вони зустрічають тебе зі самого ранку, як тільки продзвонив будильник і ти не розплющив очей. Почуваєшся людиною у футлярі. Ніби світ широкий, люди добрі, а в тебе все одно клаустрофобія. І коли в інші дні ранок – це шалена біганина, зайнятість, невстигання, то сьогодні все не так. Чомусь прокидаюся на півгодини раніше, ніж має прийти Настя, аби фотографувати все, що зі мною відбувається. Сидіти і чекати не можу – на стіни лізти хочеться від бездіяльності. З огляду на відсутність зору, зникає можливість «посидіти» в Інтернеті чи погортати книжку. Вирішую спуститися на перший поверх зі свого четвертого, постояти під гуртожитком. І хай з кімнати вийти просто, але наступні елементарні маніпуляції заводять у ступор. Намацую ліфт і кнопку виклику. Заходжу в кабінку. Відраховую потрібний поверх. Ліфт їде. Мені лячно, я знову рахую кнопки і розумію, що натиснула не ту. Починаю хаотично клацати, потім таки дурю сама себе і підглядаю, аби доїхати до пункту призначення. Злюся на себе, міцніше затягую пов’язку. Виходжу. Але свіже повітря не тішить. Я розумію, що під гуртожитком тривають будівельні роботи, навколо безліч працівників. Мені здається, що всі вони на мене дивляться. Мені не хочеться бути особливою.

Повертаюся у гуртожиток. Намацую ліфт. Цього разу він готує мені ще підступніший сюрприз – двері зачиняються, коли я входжу тільки наполовину. Мене вирішує врятувати якась жінка. Кричить: «Чекайте, зараз я вам поможу! Вам на котрий поверх? Ви самі дійдете?» Я дякую. Мені гірко. Коли виходжу з ліфта, мене знову прищемляє дверима.

Повертаюся в кімнату. Приходить Настя. Я застеляю ліжко, чищу зуби. Вона фотографує. Мені здається, що все вдається. Увечері, повернувшись до кімнати і глянувши на нерівну постіль, я зрозумію, що враження були оманливі. 

Настя пропонує випити кави. Ідемо на кухню. Дорогою я ламаюся у двері сусідських кімнат і натикаюся на стіни. В кухні сидять дівчата. Оточують мене турботою і допомогою. А я не хочу турботи – я хочу відчувати незалежність від інших, хочу вміти робити все сама.

Дорога в нікуди

Наслухавшись історій про те, як небезпечно незрячій людині самій ходити Львовом, навіть не пробую дістатися до університету самотужки. Тим паче, я зрячою ніколи не відзначалася доброю орієнтацією на місцевості. Тому прошу допомогти одногрупницю Надю. Ми виходимо з гуртожитку. На вулиці шумно – хтось десь щось пиляє, перемішує, дробить. Слух загострений і шум, який раніше був тлом, зараз викликає шалене роздратування. Ідемо парком. З огляду на відсутність зору, я маю інстинктивну потребу промацувати кожен камінчик по дорозі. Але часу нема, ми запізнюємося, тож намагаюся наосліп ставати туди, куди нога потрапить. Мені здається, що Надя просто волочить мене у шаленому темпі.

– Ми доволі швидко йдемо, – кажу.

– Жартуєш? – відповідає одногрупниця. – У нас темп легкої прогулянки.

Виходимо на зупинку. Під’їж­джає потрібний автобус. Я, звісно, заходжу спочатку в зачинені двері замість у відчинені. З другої спроби таки втрапляю до салону маршрутки. Мені миттю звільняють місце. Я відчуваю, що не маю на це права. Надя платить за проїзд, пояснює водієві, що це експеримент. Мені стає ще більше соромно. Водій чомусь із ноткою вибачення в голосі питає: «То я тоді беру гроші за двох?..»

Я сиджу, Надійка стоїть поруч. Жінка, що сидить у мене за спиною, заводить розмову:

– А то ви до того Міжнародного дня сліпих? Йой, а ви знаєте, по СТБ про тих зірок показують. То вони там казали, що коли якісь ролі грали, їм то ся потім вертало!

Я заледве стримуюся, аби не сказати чогось дошкульного. Мовчу і тихо ненавиджу телебачення. Надя тактовно переводить розмову в інше русло. Пасажири до кінця поїздки медитують на тему сліпоти, присмачуючи спілкування історіями з життя незрячих родичів.

Нарешті університет. Заходжу у приміщення й інстинктивно сахаюся: попри пов’язку на очах, на світло я реагую. Тінь сприймаю як перешкоду. Пересилюю себе, розслаблюю м’язи і заходжу. Сьогодні дві пари. В авдиторії Надійка вигукує: 

– Василинко, ти в центрі уваги! Всі на тебе дивляться!

Я втягую голову у плечі, силувано всміхаюся і усвідомлюю, що в цій іпостасі увага до моєї персони мені не імпонує. 

Минає пара. На перерві виходимо на вулицю чи йдемо у їдальню – мені всюди потрібна допомога. Я дуже скоро втрачаю відчуття орієнтації у просторі, гублюся там, де все було знайомим. Сніданок схожий на маленьку екзекуцію. Дівчата приносять мені тушкованих баклажанів. Я намагаюся порізати їх, але мені кажуть, що я соваю вилкою по дну тарілки, а не по кільцях нарізаних овочів. Покидаю цю марну справу і їм так. Уявляю, як огидно це виглядає збоку. Далі – ще одна пара. Тут ловлю себе на думці, що світ перевернувся з ніг на голову. Бо якщо раніше добирання з одного місця в інше не викликало в мене зайвих емоцій, а пари й робота поглинали всі думки, то зараз усе навпаки. Я не можу зосередитися на тому, що чую, бо мене їсть тривога, як завершити останню частину експерименту й добратися з університету, що на Сихові, до центру Львова. Після навчання потрібно потрапити на роботу.

Є лише те, що існує у твоїй голові

Фотограф Настя супроводжує мене у другій частині мандрівки. Виходимо з університету на зупинку. Мені здається, що Настя трохи дратується. Що всі трохи дратуються, занадто опікають, не щиро уважні. З’являється відчуття меншовартості. Я не можу відмовитися від допомоги, бо самотність викликає безпорадність і напади панічного страху. 

Сідаємо у маршрутку. Настя мене фотографує. Коли я не чую клацання фотоапарата, всерйоз тривожуся, що мене лишили саму. Ми таки доїжджаємо у центр. Виходимо біля університету. Далі елементарний маршрут: вулиця Січових стрільців – проїзд Крива липа – вулиця Дорошенка – вулиця Банківська – вулиця Коперника. Увесь цей маршрут займав у мене щонайбільше десять хвилин. Але я не можу взяти правильний напрямок, аби вийти хоча б на вул. Січових стрільців. Пікантності ситуації додає те, що Настя – не місцева. Тому мусимо питати дорогу. Перехожий чоловік показує нам, куди іти. Рушаємо. Мені здається, що йдемо цілу вічність. Я діймаю Настю питаннями: «Вже Крива липа? Ні? А тепер?» Настя клацає фотоапаратом. Мені здається, що люди, звісно, є, але не навколо мене. Я їх не відчуваю узагалі. Натикаюся на стіни та кіоски, але таки доходжу до заповітного переходу. Він теж здається мені довгим і нудним, як туалетний папір. Там натикаюся на огорожі літніх майданчиків із квітами у вазонах. Далі переходимо дорогу на вулиці Дорошенка. Настя намагається жартувати: «Нам дали дорогу! Круто!»

Залишаються останні метри. На вулиці Коперника заходимо у потрібний дворик. Я так хочу з усім цим покінчити, що розум починає транслювати мені «мультики» – нібито я бачу замок на дверях. Звісно, нічого я не бачу і, потягнувшись у бік згалюцинованого замка, взагалі невідомо куди втрапляю рукою. Довго мацаю дверну поверхню, аж поки справді знаходжу клямку. Поспішаючи, заходжу у під’їзд, піднімаюся сходами. Заходжу в офіс. Знімаю пов’язку. Світ виявляється неймовірно яскравим – настільки, що я не можу отак відразу розплющити очі. Ховаюся за долонями і потроху впускаю світло крізь пальці. Розплющую очі. Для мене все це нарешті закінчилося. 

Народження сліпої дитини – це не кінець світу

Сліпота – не вирок. Якщо сім’я і спеціалісти підтримають маленьку людину з перших кроків і допоможуть у розвитку, все буде добре. Як цього досягти, розповіла директор навчально-реабілітаційного комплексу для дітей з вадами зору «Левеня» Віра Ремажевська. Жінка з власного досвіду знає, що робити. Її донечка (теж зовуть Вірою) – сліпа від народження. Але пише чудові вірші, є дипломованим психологом і зараз працює за спеціальністю у тому ж таки «Левеняті».

– У 2007 році Україна ратифікували певні правила ВООЗ, відповідно до яких дитина, яка народилася після 20 тижня вагітності вагою більш ніж 500 грамів, є дитиною, а не плодом. Натомість постало питання якісного життя далі. Тому що є поняття фізіології. Дитина 40 тижнів має розвиватися в утробі матері. Око розвивається до 40 тижня і якщо дитина народилася на 3 тижні раніше,чи ще більше – на 20 тижнів, то про що можемо говорити? Може бути якийсь певний до розвиток, а може і не бути. Ретинопатія недоношених – це основна причина сліпоти дітей у світі. Але сліпота – не вирок. Людина, попри вади зору, може бути повноцінною та абсолютно нормальною. Марк Твен писав свого часу, що дві постаті перевернули світ у XX столітті – Наполеон і Елен Келлер. Наполеон силою свого військового генія, а Елен – силою духу. Вона була сліпоглухою. Але стала доктором філософії, викладала в Гарвардському університеті, знала декілька іноземних мов. Спілкування з нею вважали за честь президенти. Келлер прожила більш як 90 років.

У дітей незалежно від вад потенціал є дуже великий. Тому, коли я спілкуюся з батьками, завжди кажу: «Ваша дитина – це не кінець світу. Це відкриття для себе іншого життя. Вона може стати відомим юристом, музикантом. Прекрасним масажистом, до якого буде стояти черга і який забезпечуватиме і себе, і, можливо, вас на старість років. Все злежить від того, що ви зможете йому дати і що може дати держава.

– Батьки, коли розуміють, що біда зі здоров’ям дитини, починають кидатися по лікарях, витрачаючи на це весь свій час і зусилля. Натомість, забувають, що сліпа дитина розвивається за тими самими законами, як і здорова. Найважливіший момент – це 5-6 місяців, коли зряча малеча вперше сідає. Вона починає озирати світ, сприймати і вивчати його. Все це стимулює її до розвитку. Незряча дитина цього позбавлена цього природнього стимулювання. Тому цей обов’язок лягає на плечі мами. Якщо втратити цей час, ви втрачаєте дуже і дуже багато речей, які потім вкрай важко наздогнати.

– Якщо вчасно почати з дитиною працювати, зір можна покращити. Дитинка прийшла до «Левеняти» у 3 роки і цього року закінчила 4 клас. Тобто, фактично, 7 років провела у нас. На одне око мала 100% зору, а на друге – 2%. А з 4 класу вийшла на одне око 100, а на інше – 90.

Фото: Анастасія Гаврішова
текст: Василина Думан

газета ZIK №42 (25 жовтня 2012р.)

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:25:06