четвер, 11 жовтня, 2012, 11:08 Людина
Письменникам можна все

Ох уже ці письменники! Їм, здається, можна все. Буккерівський лауреат 2003 року, ексцентричний британець ДіБіСі П’єр, що навідався був до Львова з нагоди перекладу українською його книги «Світло згасло в Країні Див», бачить світлий бік корупції, критикує корисливих видавців і лицемірний капіталізм, говорить про інстинкт самознищення, нудьгу та угоду, яку вклав зі своїми демонами.

Про це ДіБіСі розповів у розмові з кореспонденткою ZIKу.

– Письменники часто позиціонують себе так, ніби вони бунтують проти масової культури. А натомість просто стають предтечами видозмін тих цінностей, що потім опиняються на знаменах тих самих мас. Ви себе ким почуваєте – гвинтиком механізму чи осібним бунтарем?

– Ні те, ні інше. Митцеві нема потреби щось вирішувати. Мистецтво відображає і фільтрує все, що навколо. Воно може змінити деякі речі, але я не певен, що це є його метою. Це як квіти в саду – гарні дивні квіти, які виростають і вмирають у природний спосіб. Це не є місія чи призначення. Робота митця – як вигук. Усі вони в певний спосіб кажуть: «Що ж це, fuck, таке відбувається?» Книга – це просто дуже довгий спосіб поставити це питання. Наступний свій роман я з тим самим успіхом можу зробити товщиною в 400 сторінок і на 201 сторінці просто написати: «Що ж, fuck, таке?!». Це буде такий самий месидж, як в інших, але у менш вишуканій формі.

– Як поєднуються мораль та мистецтво? Літературі, зокрема сучасній, закидають часом аморальність. Водночас, аморальні персонажі викликають більше симпатії і співпереживання, ніж еталонні ханжі.

– Мистецтво – як дзеркало. А в житті так трапляється, що моральний вибір є вибором незаконним або законний. Хоча, зазвичай, це дрібні речі, а не такі дилеми, що збивали б з ніг. Я думаю, що більшість свого часу люди живуть поза законом. Усі перевищують швидкість, паркуються в недозволених місцях, курять марихуану, зловживають алкоголем. Ці порушення не варті особливої уваги, бо таке з усіма трапляється. Якщо ми робимо щось поза законом, наприклад, куримо марихуану, то важливо цим нікому не завдавати шкоди. Інша справа – це ситуації морального вибору, коли треба зробити щось аморальне серйозного масштабу. Наприклад, вбити когось.

У Британії зараз серйозна дилема постала, коли йшлося про ефтаназію. У суді розглядалася справа чоловіка, який фактично потрапив у пастку свого тіла внаслідок жахливої хвороби. І він хотів це вирішити. Але звичайно, що суд не міг його підтримати, тому що це рішення стало б прецедентом і спровокувало б цілу лавину таких справ. Тому йому не дозволили себе вбити офіційно. Проте в британському судочинстві є така шпаринка, завдяки якій можна забезпечити будь-кому існування поза законом на короткий час. Вони відмовили йому в ухваленні того рішення, про яке він просив, але надали двом лікарям цей час поза законом – дві години до того, як рішення суду вступило в дію. Вони вчинили ефтаназію з тим пацієнтом. Коли повернулися до свого звичного легального стану, він був уже мертвий. Але закон залишився таким, як був. Себто, судді сказали одночасно ні, але й так.

– То навіщо тоді закони, якщо дрібні усі й так порушують, а більш глобальні створюють людям безліч проблем?

– Я сам був підсудним, звинувачувався у кримінальній справі і сам себе захищав. Для цього вивчав закони декілька місяців. З того часу вирішив, що загалом мені подобається концепція права і закону як такого. Тому що закон – це така річ, що дає тобі змогу робити все, що хочеш, крім забороненого. Громадянин – як маленька дитина у великій кімнаті, котра бавиться собі, хоча стіни існують. Але ті стіни можна розсунути, бо закон передбачає, що ти можеш його в суді заперечити. Лише тут не йдеться про суспільства корумповані, тому що коли ти можеш купити закон – це вже трохи інакша історія.

Водночас Британія стає все більше і більше авторитарна у певному сенсі. Ці закони, ці стіни – вони навпаки зсувають. Їх стає все більше. Передбачаю, що за 10 років Британія перетвориться на країну з абсолютним контролем над особистістю. Це, мабуть, пов’язано з тим, що громадяни стають усе більше індивідуалістами. Вони зовсім відвикають жити в суспільстві. І, відповідно, якщо ти не маєш навиків, тобі потрібні чіткі інструкції: що ти можеш робити, а що ні; на що маєш право, а на що не маєш. Сподіваюся, що коли це все контролювання дійде до краю, то я вже не житиму в Британії.

До слова, корумповані суспільства мають свою перевагу. Там громадяни вміють жити у спільноті. Взяти, наприклад, Мехіко, який я добре знаю. Там десь так і є. Країна корумпована страшенно на всіх рівнях, але зате групи людей об’єднуються, дбають один про одного, підтримують один одного. Все це породжено корупцією – оці общини своїх. Але як наслідок, суспільство на внутрішньому рівні більше монолітне, бо люди вміють між собою домовитися.

У книжці «Світло згасло в Країні Див» є відповіді на всі ці питання. Ми зараз перебуваємо у такому певному лімбі, чистилищі. Певний етап закінчився, новий не почався. Ми маємо різний досвід і це хороший момент сказати: ні, ми не хочемо, щоб було так і так, але хочемо, щоб було отак.

– Після того, як ви отримали Буккера, то самі собі влаштували заслання – придбали житло на хуторі в нетрях Ірландії. Цей екзил, то був подарунок самому собі чи покарання за гріхи юності? 

– Я це зробив, коли мене надрукували. Передусім, я це зробив як подарунок для себе. Жив тоді у Лондоні. Прийняв це рішення 11 вересня 2001 року. Справа в тому, що контракт на свою першу книжку я підписав за 45 хвилин до атаки літаків на вежі-близнюки в США. І коли це все сталося, воно виглядало як підстава, зроблена для розв’язання третьої світової війни. Тоні Блер повівся як клінічний ідіот і переніс цю проблему з Америки у Британію. Почав щось верзти про мусульман, що ми дамо відсіч і так далі. Власне, я тоді вирішив – все, я вшиваюся звідси. Вибрав нейтральну країну, де нема військових потужностей – Ірландію. І досить віддалене місце, звичайно.

– І ви чесно збиралися там постійно жити? Якщо виїхати отак в якусь глушину, то можна здичавіти чи навіть збожеволіти від самотності.

– У такому місці можна збожеволіти – правда. Але справа в тому, що я там не сиджу постійно. Я сприймаю цей дім як спальню і кабінет. Якби я жив у мегаполісі, то тусувався б кожен вечір по пабах і клубах, мав би мільйон друзів і зрозуміло, що я б не міг нічого путнього робити. А тут це такий певний спосіб себе дисциплінувати.

– Ви мислите певним чином і рефлектуєте. Все це відбувається завдяки тому, яке життя ви провели. Якби була змога, то вам би хотілося змінити щось у своєму минулому чи лишити як є?

– Якби я міг, то змінив би усе. Всі рішення по-своєму неправильні, занадто пізно зроблені або просто погані. Але вся краса ситуації полягає у тому, що я нічого змінити не можу. Тому я це просто приймаю. Життя дуже цікаве. Чим більше я за ним спостерігаю, тим більше вірю в існування якоїсь долі. Звичайно, не йдеться про відсутність волі і власних рішень, але ця сукупність рішень і вчинків, які ми робимо, ніби все одно приводить у кінці туди, де ми хотіли опинитися, або навіть найбільше боялися. Виглядає все це доволі фатально. У нас є тенденція приваблювати власні страхи. Ще мені здається, коли в людини є певні страхи, запускається певна гравітація. Ми приймаємо певні рішення, які до тих страхів нас приводять. Це ніби магнітик, який постійно тебе туди веде. А річ у тому, що потім, коли ти потрапляєш у ту ситуацію, то моторошність зникає. Ти вже шукаєш, як вирішити це питання, а не думаєш про страх. Людина, яка боїться собак, коли опиниться поруч з собакою, то буде вирішувати, що з цим робити. Так само, коли я, наприклад, пишу про аутсайдерів і про сучасне суспільство, то абсолютно зрозуміло, що суспільство мене таки засмокче і я вже не буду мати цього свого прекрасного маргінесу, і буду змушений вирішувати, що з тим далі робити.

– А які у вас були страхи, з якими вдалося дати собі раду?

– У мене була певна запрограмованість, що я нічого не досягну, що буду лузером. І мені це добре вдавалося. Також є така цікава метода створювати білих ворон. Теж був у цій іпостасі. Хоча потім з білої ворони перетворився на чорну. Я також зумів подолати страх перед горілкою. Правда, після ночі презентації своєї книги тут у вас, у Львові, я знову цього страху набув (сміється). Це може звучати навіть релігійно, але зазвичай життя нас приводить туди, куди ми маємо прийти. Це досить загадково.

У житті багато загадковостей. Якщо говорити ще більш релігійно, то навіть існує така теорія, що людина живе, окрім фізичного, в духовному світі. Лишень не готова бачити той останній з усіма його монстрами. Мовляв, якби ми бачили усіх тих потороч, що з нами співіснують, то з’їхали б з глузду. А вас приваблює друга сторона буття чи лякає?

– У мене є передчуття, що десь за років 10-20 буде нове наукове бачення картини світу. Теорія відносності Енштейна виглядає все більше хибною. Є багато цікавих ідей у квантовій фізиці. Наша картина уявлення світу видається неправильною, з часом вона зміниться. Але з абсолютно науковим обґрунтуванням. Наприклад, враховуватиметься сила людської думки або та ж відсутність фактору часу. Тому що час – це найбільш хибна річ, яку людина трактує як константу. Зокрема, співвідношення простору і часу. З одного боку, будь-яка подія, що відбулася, має прив’язку до якоїсь точки чи пункту. Але з іншого боку, якщо знімається питання часу, то це свідчить про безсмертність і можливість такого безсмертя. Але я думаю, що за наступні роки з’явиться дуже багато цікавих теорій з приводу того, що ми тут усі робимо і як це все працює. Я з нетерпінням чекаю на все це, тому що насправді мені вже набридла стара форма світу.

Загалом наука стає все більш і більш цікавою. Наприклад, монстри – це такий доволі середньовічний спосіб казати про те, чим насправді є наше підсвідоме і наші страхи. Можна говорити про теорію багатьох паралельних реальностей, де усе, що з нами могло статися, насправді з нами стається. Ці чуваки-квантівщики намагаються довести чи навіть уже довели той факт, що дві молекули можуть бути віддалені одна від одної, але одночасно отримувати ту саму інформацію. Це добрий аргумент на користь того, що існують паралельні реальності, яких ми не бачимо.

– У вашій книзі «Світло згасло в Країні Див» головний герой усвідомлено йде до суїциду. Цю тему досліджували соціологи. Нібито є в людини не лише інстинкт самозбереження, а й самознищення. Є приклади, коли цілі міста вкорочували собі віку, щоб не потрапити, наприклад, у руки ворогів. Або коли стоїш десь на висоті, то тягне стрибнути. А у вас який з цих двох інстинктів сильніший?

– Моя техніка полягає в тому, щоби своїх демонів, які мене підштовхують до краю прірви, відволікати: алкоголем, тютюном, брудними думками, наркотиками. Треба їх підгодовувати. Вони голодні постійно. Але справа у тому, що коли заперечувати їх існування, вони стають більш небезпечними. Важливо отак потроху їм щось погане давати у рутинний спосіб. І тоді з’являється простір для янголів, щоб вони могли робити свою роботу. У мене з тими моїми демонами така певна угода, оскільки все одно доводиться з ними співіснувати. Більшість людей закривають двері підсвідомості і просто намагаються їх ігнорувати. Навіть коли чути, які ті тарабанять. Наприклад, коли тобі хочеться стрибнути з урвища. Але я, коли підходжу до якогось краю, то кажу собі: «Стрибати? Можна, звичайно. Але краще перекурити. Сигарету?». Себто, це свідома саморуйнація, але поступова і буденна. Я думаю, що й цим себе зруйную швидше, ніж мав би з огляду на біологічні можливості. Але усе одно це не так небезпечно, як дати демонам волю або, навпаки, не звертати на них увагу. Ти відчуваєш, що ті демони все одно тобі десь в плечі дихають. Тож виробив певну технологію, оскільки в мене є більше демонів, ніж янголів напевно.

– Ваша кримінальна справа була пов’язана з великим боргом, який ви не могли сплатити. Розкажіть про відчуття. Як воно – мати борги? Чому це відчуття має таку владу над особистістю?

– Борг – це брак свободи, така певна тюрма. Ми всі хочемо бути вільними робити те, що ми хочемо тоді, коли ми хочемо. А борг дає комусь іншому право казати тобі, що робити і коли робити. Я особливо потребую незалежності. Мати цей величезний борг – це було для мене жахливо. Я дуже люблю свободу і не терплю, коли в когось є хоч найменша можливість розказувати, що мені робити. Власне, ця ситуація з моїм боргом була наслідком певних обставин, але потім розглядалася в суді. Суддя мені сам радив оголосити себе банкрутом і за три роки ця справа сама б закрилася. Але якби я так зробив, то фінансовий борг перетворився б на борг моральний. А цей останній значно важчий, ніж гроші. Тому я цього не зробив, хоча був дуже бідним і вони всі були свято переконані, що нема жодних шансів, аби я цю ситуацію розрулив. Але я мав внутрішнє переконання, що колись цей борг сплачу і що я мушу колись це зробити.

– У книзі «Світло згасло в Країні Див» ви критикуєте споживацьке суспільство через шалену гонитву за успішністю. А самі не лише тої успішності не намагались уникнути, а навпаки, зробили все, аби її досягти. Як вам, заступнику аутсайдерів, смакує успіх?

– Це типова штука. Життя – дуже дивна річ. У мене є теорія, що кожна культура має імунну систему проти ідей, які вважає для себе загрозливими. Письменник не шукає успіху. Навпаки, коли пише, він ніби жбурляє ці «шкідливі» ідеї. І та імунна система повинна з ними справлятися. Якщо взяти тоталітарні суспільства, такі як СРСР чи нацистська Німеччина, то там просто спалювали книжки чи забороняли щось цензурою. Але ті суспільства, які називають себе демократичними, винайшли проти цього хитріший трюк. Вони цю загрозу засмоктують у себе, роблять вигляд, що все нормально і вбудовують у загальну картинку. Це якраз та частина культури, яку я намагаюся викрити і про яку постійно пишу. І дуже сподіваюся за якийсь час пожбурляти ще трохи якихось ідей, щоб подивитись, як воно спрацює.

– Для того, аби такі розстріли ідеями були ефективні, потрібно знати, у чому система сильна, а в чому слабка. Ворога треба знати в обличчя. Як глибоко ви занурюєтеся у все це, щоб потім описувати?

– Я волію залишатися поза системою, тому однозначно не став би політиком. Спостерігаю, використовуючи ті ж методи, що і всі: телебачення, Інтернет, споглядання за людьми, прослуховування, вивчання якихось історій, які мене особливо зацікавили. У мене є добрі джерела інформації, тому що маю нагоду спілкуватися з журналістами, тими ж політиками. І в цілому складається така ситуація, що в нас усе життя відбувається ніби на двох рівнях – це те, про що ми говоримо, і те, що ми робимо насправді. Якщо провести паралель з телебаченням, то в нас медіа дають інформацію дозовано, як для дітей. А насправді відбуваються інші речі. Пишу, наприклад, про капіталізм. Він робить вигляд, що все тільки для вас, що вам буде класно. А насправді робить щось тільки заради грошей. Наприклад, ситуація з видавцями. Розказують, що пропагують літературу і книжки. А насправді думають про прибуток. От цей простір, де ми щось розказуємо і що є насправді, дуже мене цікавить.

– А коли пишете свої книжки, чи є якісь моменти самоцензури, коли кажете собі, що от це вже було б занадто?

– Насправді все, що я писав, є доволі помірковане. В книзі, яка от вийшла українською, все мало бути набагато страшніше, драматичніше, гостріше. Чи це самоцензура? Звісно, зупиняла свідомість якась, що видавець би такого не надрукував. Вони й так вважають, що я занадто жорстко пишу. Перше завершення роману було зовсім інакше і його відредагували на гепіенд. Багатьом, хто читав книжку, кінець після тих редакцій здавався дивним і невідповідним стилю автора. Оця невідповідність – це втручання з боку сил сучасного капіталізму. А насправді, завершення було зовсім інакшим. І колись я його опублікую. Загалом така цікава симетрія: на книжку впливало те, що вона критикує. Єдине, що я міг ще зробити на догоду видавцям і для повноти картини, – головним героєм зробити кошеня. Такого собі маленького гарненького пухнастика. Книжку ми б назвали «Коханий Пушок», точно продали би мільйони.

О! Наступна моя книжка (ви бачите, як твориться історія!) буде називатися «Пушок – магічне кошеня». Це буде найбільш брудна, найбільш жорстка книжка, найбільший несмак! Вона може бути навіть дуже маленька, але там буде зібрана вся чорнуха! Наприклад, 9 історій, як вбили кошеня. Як його зґвалтували, на нього напали мусульмани, його зарубали, у нього були проблеми з єврейськими землевласниками, його зжерли американці. Хороша ідея! А коли буде презентація книжки, то треба буде всім прийти в костюмах кошенят і замість курячих крилець подавати котячі лапки!

На цій оптимістичній ноті розмову завершила Василина Думан, ZIK

Переклад – Галина Шиян

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:24:09