четвер, 11 жовтня, 2012, 15:26 Газета ZIK
Мистецтво продавати мистецтво

Львів уже всім вуха протуркотів своїм неофіційним статусом культурної столиці України. Скоро самі повіримо, що так воно і є. Але в культурній столиці все мало б бути на відповідному рівні. Однак так не є, кажуть львівські галерейники, оцінюючи, зокрема, ситуацію з місцевим арт-ринком.

Що таке арт-ринок і навіщо він нам

Арт-ринок – це сфера, де твори мистецтва стають об’єктами купівлі-продажу. Ми свою увагу зупинили на живописі. Галереї у цьому сенсі є однією з первинних ланок цього ринку. Як пояснив співвласник галереї «Леміш» Віктор Жмак, вони мали б бути посередником між художниками і покупцями їхніх картин. Водночас галерейник зазначає, що в Україні більше поширені художні салони, такі собі крамнички з живописом. У кращому разі вони займаються ще виставковою діяльністю, а зазвичай – лише продають. Натомість в умовах ефективного арт-ринку галереї є своєрідним «знаком якості», що засвідчує певний мистецький рівень тих чи інших полотен. А власники галерей, окрім продажу, займаються також пошуком нових цікавих талантів чи популяризацією авторів. У Львові галерей не надто багато, тим паче таких, що представляють сучасне мистецтво,  – десь до п’ятнадцяти. Точне число визначити важко, оскільки вони постійно з’являються та зникають. Натомість у Лондоні в середньому діє понад тисячу таких установ. Велика частина їх має короткий період існування. Тому, каже Жмак, престижні аукціони, виставки та міжнародні конкурси рахуються з тими галереями, які пройшли перевірку часом і протрималися на ринку п’ять-десять років. 

Львівські галереї: хто є хто

Аби зрозуміти, з чого живуть львівські галереї, ми навідалися до кількох із них, поспілкувалися з власниками. Зокрема з Олесею Домаразькою («Зелена канапа»), Віктором Жмаком («Леміш»), Юрієм Бойком («Гердан»), Андрієм Кульчицьким («Хаос»), Костянтином Шумським (IconАrt). 

Отож, у Львові існують галереї кількох типів. Наприклад, дорожезний арт-салон «Художник» у центрі міста працює у форматі виставки-продажу. Ця галерея має стосунок до Спілки художників, пояснив Віктор Жмак. У форматі виставки-продажу діє і галерея «Гердан», що вже 17 рік існує на ринку, а також донедавна «Хаос», котрий не пережив кризи і припинив своє існування. Є заклади, що акцентують виставкову, а не комерційну діяльність. Це «Дзиґа» і Музей ідей. Але вони радше впливають на формування естетичних смаків, ніж на ринок безпосередньо. Є й такі галереї, що проводять колективні та персональні виставки різних художників, але також у них можна придбати ту чи іншу картину. Цю нішу для себе обрали «Зелена канапа», IconАrt, «Леміш» тощо. 

За визначенням викладача ЛНАМ, мистецтвознавця Галини Хорунжої, котра спеціалізується на сучасному мистецтві, «Леміш» та «Хаос» були тими галереями, де можна було придбати не просто сучасне, але актуальне мистецтво, що буває ексцентричним, складним для розуміння. У решті закладів публіці представляють роботи митців, що творять тут і зараз, але у більш класичній манері.

Галерея «Гердан», як пояснив її власник Юрій Бойко, працює з вузьким колом іменитих художників. «Зелена канапа», «Леміш» та IconАrt дають також дорогу молодим-талановитим, які себе пробують проявити.

Щодо прибутків, то зараз більшість галерей бідують, заледве виходять на нуль чи навіть працюють у мінус. 

Що купують у львівських галереях

Отже, у галереях Львова на вибір покупця представлено твори сучасного мистецтва. Себто це роботи художників, які працюють у наш час. Мистецтвознавиця Галина Хорунжа каже, що під терміном «сучасне мистецтво» слід розуміти два напрями. Один – це живопис, зроблений більшою чи меншою мірою у класичній манері. Це мистецтво, яке легко зрозуміти. Навіть коли воно абстрактне, у ньому присутня естетика або миловидність. Окремо є актуальне мистецтво. Воно може бути незвичним, викликати осуд і скандальний резонанс. Сюди ще зараховують перформанси, флеш-моби, інсталяції, ленд-арт. На жаль, ці напрями в нас узагалі не розглядають як продукт, у котрий можна вкласти кошти. 

Які ж картини купують львів’яни? Із досвіду галерейників, перевагу надають реалістичному живопису. Зазвичай роблять це для оздоби власного дому чи на подарунок. Хоча є й інша категорія – колекціонери чи любителі, котрі можуть віддати останню сорочку за картину, яка їм припала до душі. Але це буває рідко. 

Галерейники скаржаться, що смаки у нашої публіки переважно невибагливі. «Покупець чомусь завжди вибирає найгірше, просто таки кітч, – сумно стверджує Олеся Домарадзька, власниця “Зеленої канапи”. – Тут є певний дисбаланс. Ті, хто шанують і люблять мистецтво, зазвичай не мають коштів. А ті, хто в наш час при грошах, не дуже це цінують і навіть не дуже розуміють.

Галина Хорунжа каже, що львів’яни більше полюбляють реалізм. Часто не найкращі зразки цього жанру. «Звернемо увагу на ті портрети, які зазвичай у нас замовляють, купують і «встановлюють» в інтер’єрах. Це викликає суттєві застереження. Навіть такий банальний приклад, що малювати людину з фотографії недопустимо, адже в такий спосіб не створиш її психологічного портрету. Але це купується і продається».

Юрій Бойко, власник галереї «Гердан», за реалізм заступається, але за якісний. Каже, що це ті речі, які візуально доступні всім. Як приклад наводить карпатський пейзаж, який є в нього у галереї. Пояснює, що така картина не містить відкриттів чи новаторства, але зроблена професійно. Таке полотно принаймні не є нікому вороже. Вважає, що немає нічого поганого в тому, що люди купують реалістичне мистецтво. Радить купувати хороший реалізм, за умови, коли в художника добре поставлена школа. Це, до слова, велика рідкість. 

«Чому це купують?! – риторично запитує він. – З однієї простої причини – тому що хочеться щось комусь подарувати, а людина на модерну роботу подивиться і скаже: «У мене дитина в другому класі лівою ногою таке намалює!» 

Бойко каже, що модерні речі у Львові взагалі не купують. Скаржиться також і на столичний несмак. Мовляв, там модерн купують, але винятково для того, щоби «попонтуватися» на якихось аукціонах.

«Київські галереї у багатьох випадках очолюють жінки багатіїв, яким чоловіки купили галерею, аби “дурне в голову не лізло”, – переконаний він. – І в тих галереях можуть продавати казна-що, але його куплятимуть за великі суми, бо це середовище друзів, які одне одному в такий спосіб виказують свою прихильність».

Дуже негативно галерейники та художники говорять про львівський «Вернісаж». Подружжя Жмаків, що зараз творять галерею «Леміш», раніше жило в Росії, а коли повернулися в Україну, то давали на «Вернісаж» свої роботи. Тільки націнки там часом сягали до 100%. Часто поруч стояли вартісні речі і втілення світового несмаку. Тож усе менше художників наважуються нести туди свої роботи, адже хвилюються за свою репутацію. 

Як формується ціна на картини

Чи свідчить ціна картини про її мистецький рівень? Той же Бойко розповідає кумедну історію: «Якось до мене прийшли знайомі, аби вибрати подарунок. Одній відомій людині виповнилося 60 років. Кажуть: 

“У тебе нема чогось такого тисячі на три гривень?” У мене якраз професора Богдана Пікулицького (знаменитий графік!) був диптих на музичну тематику. І коштував він 3200 грн. Кажу – дайте мені ще 200 гривень на каву – і на тому зійдемося. Вони мені: “Добре, подумаємо”. І пішли в іншу галерею. Я потім питаю, чи щось купили. Вони мені розказують – і виходить анекдот! Колись до Львова приїжджав художник з Канади – Лопата. Жив у мене, бо я йому виставку робив у Національному музеї. І привіз зі собою штук 200 репродукцій якоїсь своєї картинки. І на кожній, відповідно, нумерація: 156, 157… То в тій галереї їм умудрилися це продати десь за 2,5 тисячі гривень!». Водночас мусимо визнати: мистецтво завжди коштувало дуже дорого. Не варто дивуватися, коли невелика робота коштуватиме щонайменше 500-600 грн. Проте воно в рази дешевше за російське, не кажучи про західноєвропейське. 

Але ціноутворення на живопис у Львові, як і в Україні загалом, – процес дикий і дивний. Співвласник галереї «Леміш» Віктор Жмак каже, що художники старшого покоління піднімали ціни на свої роботи поступово, відповідно до росту авторитету. Натомість зараз молоді автори одразу просять по $300-400 за роботу.  Загалом ціни на роботи у Львові більше залежать від платоспроможності покупця. Про це говорила Олеся Домарадзька, те саме підтвердили й інші галерейники. У середньому власники намагаються відбирати роботи, які не перевищували б за ціною 3000 грн. На ціну впливає також унікальність роботи, іменитість та популярність художника, а також те, як часто та за які гроші його купують. Галереї роблять свою націнку на твори художників. Власник «Хао­са» Андрій Кульчицький розповів, що для повноцінної діяльності галереї ця націнка має дорівнювати 30-50%. Олеся Домаразька із «Зеленої канапи» теж озвучила такі відсотки. У галереї «Леміш» планують ставити 20% націнки. У IconАrtі, яка спеціалізується на сакральному мистецтві, націнка може сягати 30%. Але власник Костянтин Шумський наполягає, що ціни на картини в галереї та у майстерні художника мають бути однакові. Тут частину коштів художник віддає галереї за послуги із промоції. У «Гердані» власник бере «зверху» 100-200 грн, бо може собі дозволити не робити націнки.

Що підірвало арт-ринок Львова

Найбільшого удару по мистецькому бізнесу Львова завдала криза 2008 року. Власниця «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька підтверджує: що далі, то менше купують дорогі твори мистецтва.  «Ситуація в нашій країні не сприяє збагаченню середнього класу, який був нашим покупцем, – каже вона. – Дорогі речі переважно купують українці з діаспори або ж  росіяни».

Натомість власник галереї «Гердан» Юрій Бойко каже, що він принципово ігнорує туристів і продає картини винятково місцевим мешканцям. Знову ж таки, завдяки тому, що він має стале коло покупців.

«Переважно мої клієнти – це так званий середній клас. Мої ровесники, які до чогось доробилися, мають бізнеси, – пояснює Бойко. – Як ідуть до когось на імпрезу, то кілька осіб скидаються і купують подарунок». 

Галерейник каже, що під час кризи йому вдалося втриматись завдяки давній співпраці з художниками, які знизили ціни, часом наполовину.  

А от Андрій Кульчицький свою галерею «Хаос» закрив. За його словами, фактично до цього доклалися самі митці, частина з яких у період кризи замість знизити, навпаки, підвищували ціни. 

На думку опитаних фахівців, не лише фінансова криза стала причиною зменшення попиту на твори мистецтва. Існує низка об’єктивних факторів. 

«Ще п’ять років тому в Україні був “беспредєл”, купа дурних грошей. Тепер трохи інакше, але все одно досі, наприклад, у Києві, сидить хтось на державних грошових потоках, йому приносять якусь там стару картинку, він відкриває шухлядку, бере 20 тисяч – і купує. Це просто, адже він тих грошей не заробив, а взяв. А от у тій самій Польщі, де ще десять років тому були фантастичні ціни на мистецтво, тепер інакше. Коли поляки вступили в ЄС, ті ціни одразу впали на 40-50%. Тому що людям довелося платити за картини заробленими грішми, адже в ЄС не можна красти так, як у нас», – розповідає Бойко.

Іконопис – поза конкуренцією

Мистецтвознавець Лев Скоп, котрий спеціалізується на українському іконописі, каже, що арт-ринку іконопису у нас також нема. 

«Те, що в нас назива­ють іконописом, – це кон’юнк­тура, – стверджує Скоп. – Коли йдеться про іконописні твори, які справді є мистецтвом, то здебільшого вони не знаходять покупця. У нас купують репродукції, календарики, зазвичай щось візантійське. 

Мистецтвознавець розповідає, що у давнину іконописець мав добру підготовку. Майбутніх малярів ікон малими віддавали вчитися у майстерню. «Майбутній іконописець досконало знав Святе Письмо, богослов’я, ще й екзамени мусив здавати. Така ситуація зберігалася ще до початку XX століття, це було нормою. Радянська влада вщент знищила цю традицію. Тому зараз маємо дуже низький рівень у цьому напрямі мистецтва». 

Попри складнощі з майстрами, Костянтин Шумський вирішив таки відкрити спеціалізовану галерею у місті – IconАrt. Каже, що закінчив удома ремонт, захотів купити ікони і зрозумів, що нема де. Тоді зародилася ідея створити галерею. 

2010 року Шумський був переконаний, що проект має всі шанси стати успішним хоча б з огляду на відсутність серйозної конкуренції.

Зараз він вважає, що зробив правильно ставку. Попри те, що проект стартував у період кризи, поступово галереї вдалося вийти на самоокупність. Вона ще не прибуткова, але їй вдається закумулювати кошти на поточні потреби. Тут часто щось купують люди з-поза Львова (Київ, Донецьк, Харків), туристи, частково самі львів’яни. Є роботи по 200 гривень (ікони на камені), а є й у десятки разів дорожчі.

Гроші за ім’я 

Ми спробували укласти рейтинг найдорожчих художників Львова, проте зіштовхнулись із відсутністю об’єктивних критеріїв. Навіть галерейники, які знають, «хто скільки коштує», не готові до такого рангування.

Серед найдорожчих львівських художників було названо такі імена: Борис Буряк, Михайло Демцю, Петро Сипняк, Любомир Медвідь, Сергій Гай, Ігор Янович, Віктор Москалюк, Василь Бажай та низка інших. Але одночасно наголошують, що «найдорожчі» не означає «найдостойніші». В один ряд їх ставити категорично відмовляються. Наприклад, Буряку закидають, що він свого часу «наштампував» однотипних портретів Данила Галицького. Водночас його хвалять як основоположника цілої школи живопису і доброго педагога. Сипняку закидають, що свого часу він малював лише волів, бо ці роботи добре продавалися. Навіть щодо Медвідя нема однозначних оцінок. 

Крім того, є ще й такий феномен, що львівські митці, невідомі і непродавані у Львові, у Києві чи за кордоном стають дуже успішними. Це стосується Сергія Гая, Володимира Костирка. Знову ж таки, це пояснюють низькою платоспроможністю нашої публіки і її консервативними смаками. Самі художники кажуть, що галереї, попри їх нечисленність, є добрим способом знайти свого покупця. Наприклад, Іван Драган (два роки тому закінчив Львівську національну академію мистецтв) розповідає, що спеціально не шукав клієнтів. Брав участь у виставках, залишав картини у галереях і таким чином навколо його творчості сформувалося коло поціновувачів. Те саме розповіла художниця Тетяна Думан. Вона також зазначила, що у Польщі, куди їздила на мистецькі ярмарки, ціни вищі і охочих придбати роботи не бракує. Натомість у нас люди хочуть, аби роботи коштували дешево, а виглядали «богато», хай би це був і несмак. Зокрема це стосується іконопису.

Василина Думан
газета ZIK №40 (11 вересня 2012р.)

Довідка

Як обрати твір 

мистецтва

– ніколи не підбирайте картину до шпалер – це ознака кричущого несмаку;

– шукайте унікальне – плагіат чи тиражовані роботи знеціняться з часом;

– радьтеся з фахівцями;

– не бійтеся оголеної натури;

– ніколи не судіть картину за ціною, це суб’єктивний фактор;

– орієнтиром може бути участь у статусних міжнародних конкурсах і проектах (Gaude Polonia, польське бієнале «Екслібріс», український конкурс МУХи);

– оберіть стиль, який вам найбільше імпонує: імпресіоністи, постімпресіоністи, актуальне мистецтво чи будь-який інший стиль; 

– ходіть на виставки, гортайте каталоги – тоді вам важче буде втулити щось вторинне і другорядне, адже помітите, що таке вже було.


* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:22:22