неділя, 7 жовтня, 2012, 15:52 Людина
Я більше люблю історії про дітей, аніж про Путіна

Живе собі в Росії Валерій Панюшкін – добрий чарівник. Він уміє перетворювати слова на здоров’я. Називає себе оповідачем історій. Ці його історії колись були про політику і суспільство, тепер – про дітей, які потребують допомоги. Від слів Панюшкіна читачі, як за помахом чарівної палички, хто скільки може, дають гроші на лікування малечі. Усе це в той час, коли, здавалося б, слово втратило силу, а журналістика – будь-який вплив.

Про слово, здоров’я, дітей, гроші і політику – російський репортер Валерій Панюшкін, котрий приїхав до Львова на Форум видавців.

Я – переповідач історій

– Розповідаю про все на світі. 15 років працював репортером у газеті «Комерсант». Писав про вибори, війни, стихійні лиха. Я виконував звичайну роботу репортера: де яка подія трапилася, про таку й розповідав. Інша річ, що більше люблю історії про дітей, ніж про Путіна. При цьому всьому логіка, яка рухає мною, – це не логіка порятунку дитини. Дитину рятує лікар. Мною керує логіка розповідача. Коли ти розповідаєш історії про політику, президентські вибори, то люди відчувають погані емоції – злість, ненависть, заздрість, відчай. А коли розказуєш про дитину, яка захворіла і яку можна вилікувати (чи навіть не можна – не важливо), то люди відчувають співчуття, любов і ніжність. І саме такі емоції я хотів би викликати.

1997 рік і страшні 70 тисяч доларів

– Зараз таких текстів я пишу по два щомісяця. Навіть не пам’ятаю імен героїв цих історій. А з чого починав? То був 1997 рік. У Росії тоді не робили неспоріднену трансплантацію кісткового мозку. І лікарі розповіли мені, що в них є дівчинка Ліза, котру в Європі можна було б вилікувати, тому що там роблять цю неспоріднену трансплантацію. Казали, що в Росії теж могли б, бо стажувалися на Заході і там це робили. Але вдома цього зробити не можуть, тому що забір кісткового мозку коштує 30 тисяч доларів, ще потрібні якісь супровідні ліки, а це додатково 20 тисяч. Я написав цю історію. Нагадаю, 1997 рік, тоді то були шалені гроші! І тут телефонує мені цей лікар і каже: «У мене ординаторська не закривається. Люди йдуть і йдуть – несуть мені гроші. У мене у столі 70 тисяч доларів готівкою! Я таких грошей ніколи не бачив. Вийти звідси не можу нікуди!» Я тоді взяв пляшку коньяку, поїхав до нього. Ми цілу ніч сиділи в ординаторській, бо йому було страшно там самому залишатися з такою сумою грошей і лишити їх там – теж страшно. А наступного дня  віднесли все це в банк. Лізу прооперували і вона зараз навчається в медичному інституті. Прийшла в ординатуру до того самого лікаря.

Зараз усе це вже систематично робиться. Звісно, комусь доводиться відмовляти. Іноді просто не встигаємо допомогти. Були випадки, коли діти, котрі чекали на операцію, не доживали до того часу, коли до них доходила черга. Це жахливо, звісно. Але логіка не допомагати нікому тому, що всім допомогти не зможеш, видається мені неправильною.

Бог вигадав хитру штуку – життя

– Мені здається, що це так природно! Ми можемо, звісно, зараз порозмірковувати про Бога, сенс життя і таке інше. Якби Богові треба було нас усіх повбивати, то Він би це зробив. Але чомусь натомість придумав оцю всю хитру штуку – життя, яке треба якось пройти, якихось рішень наприймати. І хоча всі ми помремо, але, тим не менш, зараз ми живі. І можливо, ці зусилля, яких ми докладаємо для порятунку дитини, – це саме той наш ступінь спротиву смерті, на який ми здатні. Коли весь наш спротив вичерпається і ми таки загнемося – тут і підключиться Бог, погладить нас по голівці і скаже: «Ну що ви, дітлашня, немає ніякої смерті. Нема – всі безсмертні!» А ми тоді такі: «А! Фууух… Слава тобі, Господи!» Але це такі доволі псевдобогословські спекуляції. А є простий фактаж. Наприклад, усі тварини захищають своїх дітей. Інстинкт захисту дітей значно сильніший, ніж інстинкт самозбереження. І він у рази сильніший, ніж інстинкт продовження роду й таке інше. Я не бачу сенсу вигадувати тут якісь пояснення. Намагатися врятувати чи захистити дитину – це природно. Нічого більш природного не існує.

Ми не відповідаємо за тих, кого врятували

– Намагаюся ніколи не дізнаватися про те, що сталося з дітьми, про яких я писав. І таки зовсім не відповідаю за те, що там далі буде з тією чи іншою дитиною – буде вона в житті щасливою чи ні, виросте доброю чи злою. Це як у медиків – не діло лікаря думати про те, що от я зараз врятую цю людину, а раптом це злочинець?! Маячня, погодьтесь. 

Мій дідусь був воєнним лікарем і потрапив під трибунал, бо прооперував німецького полоненого раніше, ніж радянського солдата. Але він відштовхувався від лікарської логіки. Є така практика, як сортування поранених. Це коли найбільш досвідчений медик заходить і каже: цей може почекати, цього готуйте, цього вже на стіл. І цим останнім виявився німець, якого треба було оперувати негайно – раніше, ніж російського. Він ворог, так, ніхто не сперечається. Але лікарська логіка значно правильніша й гуманніша, ніж поділ за шкалою «ворог чи ні».

Не Ісус Христос і навіть не апостол Павло

– Я перестав собою пишатися. Щоразу, коли ти хочеш поставитися до когось погано, то подумай, чи часом ти сам не робив чогось подібного, а то й значно гіршого. Я робив. Тим не менш, життя триває. Зі мною спілкуються дружини (колишні й теперішня), діти. Хоча було багато ситуацій, коли я поводився, м’яко кажучи, не надто добре. Так само мої друзі і колеги, яких я іноді, звісно, виручав, але й підставляв також. І коли ти розумієш, що ти не Ісус Христос і навіть не апостол Павло, тобі стає просто легше. Усвідомлюєш, що можна ставитися до інших поблажливо, з розумінням, із цікавістю. Типу, він, звісно, скотина, але дивіться, як він танцює на канаті!

Між розкошами та бідністю

– Я вже якось писав про це. У мене було дуже дивне дитинство. Я народився у Ленінграді, де мій дідусь був начальником окружного воєнного госпіталю. Бабуся була відомим лікарем. Жили вони у великій красивій квартирі. У дідуся були службові «волги», ординарці, якісь спецзамовлення. Тобто чорна ікра на сніданок була нормою. А мама з татом... Коли мені був десь рік, вони переїхали до Москви. Самостійні були. Молоді спеціалісти, жеброта... Жили в кімнаті-комуналці. І там доволі бажаним смаколиком була просто котлета за 

7 копійок. Тобто літо у бабусі в Ленінграді для мене було багатим, а зима з мамою і татом у Москві – абсолютно жебрацькою. Причому так відбувалося систематично щороку! І цю ось разючу різницю я постійно відчував. 

Другий сильний спогад пов’язаний із психічно хворими. Мама була лікарем-психіатром і рік працювала в заміській лікарні для психохроніків. Це таке цікаве місце, куди люди зазвичай потрапляють на все життя. Їм дають якісь ліки, щоби зняти гострі напади марення. І якось так спокійно хворі та здорові разом співіснують. Теж писав уже десь, як у мами була одна чудова хвора на ім’я Тетянка. І от на мій день народження вона прийшла до нас. Дзвонить у двері. Мама відкриває, а вона:

– Доброго здоров’я, лікарю! У вашого синочка день народження! Я вас вітаю!

– Дякую, Тетянко. 

– Лікарю, я от пиріжків принесла синочку вашому. 

– Дякую, Тетянко. 

– У корзиночці!

– Дякую, Тетянко!

– Ну я піду, лікарю...

– Ідіть, Тетянко.

Тетянка пішла, а мама бере того кошика, який вона принесла, і викидає все в туалет. Тетянка наліпила пиріжків із лайна. Але вона дуже старалася, нічого поганого не мала на увазі. Вона просто була хворою. 

Ще один знаковий епізод, про який я писав на часі, був такий. Коли ми остаточно переїхали до Москви, то мене найбільше мучив отой жах походу в дитсадок. Холодно, світанок, мокра грязюка під ногами. Ми з мамою переходили в метро з одної лінії на іншу. І там, уявіть собі, такі величезні сходи. Ми спускаємося ними потроху – і тут перед нами відкривається панорама станції. Я зупинився від того, що не можу туди йти. Кажу мамі, що не піду – там люди, їх багато, вони штовхаються і смердять, вони злі. На що мама мені відповіла: «А ти уяви собі, що всі вони в минулому діти і в майбутньому – небіжчики». Я й уявив. І знаєте, жити стає в рази легше, якщо ти уявляєш собі, що це ось так от.

Записала Василина Думан
газета ZIK №37 (20 вересня 2012р.)

Довідка.

Валерій Панюшкін (26 червня 1969 року, Ленінград, СРСР) – відомий російський журналіст і літератор. Закінчив театрознавчий факультет Державного інституту театрального мистецтва  ім. Луначарського. Починав як сценарист у телевізійній програмі «Матадор» Костянтина Ернста на «Першому каналі», потім працював в однойменному журналі. Із 1996 року працював у видавничому домі «Комерсант» (журнали «Столиця» та «Автопілот», пізніше, до жовтня 2006-го, – спеціальний кореспондент). Незважаючи на заїкання, у 1999-2001 рр. о 22 годині у будні вів на «Нашому радіо» вечірнє шоу «Клініка 22» разом із Юрієм Саприкіним (засновником і головним редактором журналу «Афіша»). Вів також постійну рубрику в «Газеті.ру», за яку був удостоєний премії «Золоте перо Росії». 
2005 року опублікував збірку оповідань та есе «Непомітна річ», а наступного року побачила світ його книга «Михайло Ходорковський. В’язень тиші», присвячена колишньому голові російської нафтової компанії ЮКОС. 
У 2006-2007 роках нетривалий час був шеф-редактором журналу «Gala». У серпні 2007-го трапився інцидент з міліцією, яка підозрювала Панюшкіна в екстремізмі. Працював у російському журналі The New Times, газеті «Ведомости» та журналі «Сноб». Зараз веде власну передачу на каналі «Дождь».

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:21:11