четвер, 27 вересня, 2012, 14:01 Газета ZIK
Зняти маски

Тижневик ZIK дізнався, як живуть львівські театри. Ті, що фінансують із міського бюджету, заледве зводять кінці з кінцями. Ті, котрі з державного, – мають достойні гроші, але й не менші проблеми. Директори усіх крутяться як муха в окропі. А загалом живуть, як герої вірша Андруховича:

«зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові –
і спати полягаєм на дошках…»

Театри і їх власники

Відповідно до чинного законодавства, театри бувають комунальної і державної власності. Хто власник – той і платить. Комунальні (міські чи обласні театри) фінансують із місцевих бюджетів. Державні – з державного бюджету. Статус академічного дає театру шанс отримати 100% надбавки до зарплатні працівникам, але за рішенням сесії органів місцевого самоврядування. Статус національного означає, що заклад фінансують із держбюджету. 

Львівські театри ім. Леся Курбаса, «Воскресіння» та Перший академічний театр для дітей та юнацтва – муніципальної власності. Театри ім. М. Заньковецької і Львівська опера мають статус національного. 

Хто платить – той замовляє музику

Якщо театр існує за рахунок держбюджету, то має в рази більше грошей, там пристойні зарплати для працівників, але також вимоги заробляти.

Директор Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької Андрій Мацяк каже, що статус національного може бути як призначено, так і скасовано. Аби цього не сталося, театр має виконувати план, який передбачає і кількість вистав на рік, і прибутки, й інші моменти. 

«Міністерство фінансів і Міністерство соціальної політики намагаються всіляко звузити наші можливості, загнати нас у якісь схеми, коли ми не можемо зробити жодного кроку ні вправо, ні вліво. З одного боку, вимагають від нас максимального заробляння грошей, але з іншого, обмежують нас у цьому», – розповідає Мацяк.

Наприклад, був випадок, коли державна фінінспекція звернула увагу на те, що театри самостійно вирішують, які їм ставити ціни на квитки. «А як інакше може бути, – обурюється директор театру ім. Заньковецької, – коли ніхто краще не відчуває платоспроможність нашого глядача? Звідки Мінкультури може знати, які нам встановлювати ціни на виставу? Ми тримаємо відповідні ціни, але водночас дивимося на показники. Відстежуємо, як “каса дихає”». 

У міських театрів теж є плани і вимоги, але менш жорсткі. Принаймні на них не скаржилися. 

На що йдуть бюджетні гроші

Кошти, які виділяють чи то з міського, чи з державного бюджету, передбачено на зарплатню працівникам театру, а також частково на оплату комунальних послуг. Зарплатня залежить від штатного розкладу. Себто законодавством визначено, скільки може бути вакансій, які мають у кого бути зарплати. Директор театру «Воскресіння» Ярослав Федоришин каже: «Повинна бути введена, напевно, доволі чітка конт­рактна система. Хоча вона в нас є розроблена, але однобока. Контракт із тобою підписують, але тобі нічого не гарантують. За європейськими стандартами, держава має укладати контракт із директором-художнім керівником і виділяти певну суму грошей. Директор набирає людей, яким визначає зарплатню. У нас це неможливо, бо ми існуємо за штатним розкладом. Якщо ставка в актора – 1800-2000 грн, то я можу дати йому якусь премію, якщо в нас є свої кошти. А якби бачив, що цей актор заслуговує на 5 тисяч, а той – на 2 тисячі, то я цього робити не можу, бо прийдуть перевіряючі і скажуть, що я порушую штатний розклад».

Окрім зарплат, за бюд­жетні гроші оплачують комунальні послуги. Але теж частково. Міська рада виділяє певні ліміти на тепло й електроенергію – і якщо театр їх перебере (а так триває постійно), то різницю погашає сам.

Як заробляють львівські театри та як сплачують ПДВ

Ціни на квитки визначають з огляду на платоспроможність свого глядача. Тому в театрі для дітей та юнацтва вони найнижчі, в театрі Леся Курбаса – середні, бо там цільова авдиторія – студенти. Також театри здають в оренду приміщення (про це згадували у театрі Заньковецької і Першому театрі для дітей та юнацтва). Ще джерелом доходу є співпраця з міжнародними фондами (залучення коштів на нові постановки), спонсорські внески.

Також в Україні існує дивна практика оподатковувати театри, які складно назвати комерційними підприємствами. Директор театру Заньковецької каже: «Ми сплачуємо всі податки, якими зазвичай обкладають фірми чи навіть ферми, які, перепрошую, вирощують кіз чи ще щось таке». Основна біда – ПДВ, який Мацяк називає «скандальним і ганебним кримінальним податком». Відповідно до нього, якщо театр заробляє понад 300 тис. грн, то мусить віддати державі 20% заробітку, а потім, каже пан Мацяк, іти й випрошувати ті гроші на свої поточні потреби.

Колишній директор театру ім. Леся Курбаса Олексій Кравчук (із 17 вересня на цій посаді перебуває Микола Береза) додає: «Ми заробляли менше 300 тисяч на рік і тому не є платниками ПДВ. Але ми можемо заробляти більше. Тільки нам це не вигідно, тому що держава потім забиратиме ті гроші собі». 

За словами Мацяка, заньківчани неодноразово зверталися до Мінфіну з проханням скасувати цей податок, та їм відповідали, що бюджет недотримуватиме кошти. Але яка ж користь із тих коштів для держави, якщо театри їх спочатку віддали, а потім забрали? Щоправда, вже не як зароблене, а випрошуючи і вистоюючи в чергах до владних кабінетів.

Гроші, які театри чи то заробляють, чи випрошують, ідуть переважно на нові постановки. Пан Федоришин каже: «Театр – це виховний процес. За цю послугу держава повинна спрямовувати йому кошти». Олексій Кравчук теж радить усім депутатам різних рівнів, незалежно від партій, об’єднуватися навколо культури, адже саме від культурного тла залежить, якими постануть наші майбутні герої і чи постануть узагалі.

Мій дім – моя халепа

У кожного з перелічених театрів є приміщення, де він існує, збирає глядачів і показує вистави. Самі працівники ці будівлі називають рідною домівкою. Але кожна з них потребує ремонту, і на це теж бракує грошей – від 12-ти до 700 млн грн.

Найбільшу суму озвучив пан Мацяк, оскільки театр дуже великий, там треба замінити перекриття, укріпити фундамент, оновити фасад. Якщо всередині у театрі Заньковецької усе більш-менш цивілізовано (серйозні проблеми ховає «косметичний» ремонт), то ззовні він страшний як атомна війна. 

Натомість фасад театру «Воскресіння» цілком у нормальному стані, принаймні візуально. А от всередині – жорсткий андеграунд. Його обіцяють відремонтувати вже 22-й рік поспіль. Ярослав Федоришин розповідає: «До нас дуже хороше відношення і міської влади, і обласної, і міністерства. Особисто я не можу нарікати ні на що. Вони переймаються цим і хочуть зробити нам ремонт. Але постійно щось заважає! Я не розумію, у чому тут причина».

У театрі Курбаса грошей на ремонт просили впродовж семи років. Закінчилося все тим, що бізнесмен Дмитро Фірташ дав півмільйона. Театр ремонтують вперше за 25 років. Хоча потрібно ще 12 мільйонів.

У Першому українському театрі для дітей та юнацтва – теж біда. У пошуках кабінету директора журналістка тижневика ZIK мандрувала полупаними коридорами з проламаними стінами і совдепівськими дверима. Приміщення більше схоже на якийсь занедбаний сільський клуб. Директор театру Юрій Мисак перепросив, що мусить приймати гостей у кабінеті, де обвалюється стеля. Насамперед ремонтують приміщення, де бувають глядачі.

Національність, академічність – і соціальна прірва між ними

Якщо говориш про зарплати з директорами міських театрів, то суми називають одразу, часом навіть випереджають запитання. Аби дізнатися, скільки отримують актори в театрі Заньковецької, довелося пояснити, що жодних претензій у нас нема, лише цікаво, чи достойно оплачують їхню працю. Причина такої реакції, напевно, криється в кількості нуликів. Міські театри мають статус академічного, але це у нас в області радше словесна похвала, ніж реальна фінансова підтримка. Натомість статус національного означає пристойні зарплати. 

«Це дискримінаційна практика – присвоєння таких звань. Уявіть собі, в мене є курс – і студент із цього курсу йде в театр. Він отримує ставку 1600 грн. Інший студент, який, можливо, менш обдарований, але більш фактурний, іде в театр Заньковецької – і має 5000 грн. Де логіка, не розумію. Де критерій? Якщо брати до уваги якийсь художній рівень, то це завжди питання, це не є так однозначно», – каже директор Першого українського театру для дітей та юнацтва Юрій Мисак. 

За його словами, щоби добре грати, актор не повинен думати про те, чи є йому за що прогодувати себе і сім’ю. Інакше, розповідає пан Юрій, люди або йдуть із професії, або втікають туди, де платять гроші. І театр опиняється у пастці, не може вийти на певний рівень, бо всі найкращі актори його покидають. Лишається купка фанатиків своєї справи, котрі й далі виконують роль «кузні кадрів» для більш забезпечених театральних установ. До слова, культовий актор і режисер Роман Віктюк теж свого часу пішов із Першого українського театру для дітей та юнацтва. 

Андрій Мацяк із театру Заньковецької також вважає, що художня цінність постановок – завдання театральних критиків: «Творчість – це, бачте, справа театрознавців і, врешті, самої публіки: чи приходить вона на вистави, чи купує квитки». До львівських театрів публіка іде. Тому дивно, чому статус академічного міські райці не підтвердять грішми жодному з перелічених театрів. Бо яка не була б погана державна влада, а національними театрами вона опікується в рази краще, ніж наші місцеві патріоти. До слова, на Донеччині «академію» у розмірі 100% надбавок театрам виплачують.

Львівська опера – окрема історія

Із гендиректором Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Тадеєм Едером побалакати вдалося наостанок. Цей театр відрізняється від усіх інших. По-перше, хоча він державний і тут усе мало б робитися прозоро, пан Тадей відмовився називати цифри – який річний бюджет театру і скільки закладу вдається заробити самотужки. Зазначив, що почнуть порівнювати, ображатись, а робити цього не можна, бо є своя специфіка і складність роботи в опері. А також додав, що скаржитися працівникам Львівської опери на все нема сенсу, що після присвоєння театру статусу національного зарплати у творчого складу стали достойними. Мінімальна – 5000 грн. Держава фінансує лише зарплатню, а на комунальні послуги й інші витрати тут заробляють самотужки. Ціни на квитки – від 50 до 200 грн. На відміну від інших директорів львівських театрів, пан Тадей не скаржиться на ПДВ. Каже: якби то була найбільша біда, то з нею Львівській опері можна було б жити. Натомість площина проблем тут зовсім інша. Не йдеться про ремонт приміщення чи оплату праці, а більше про те, що театр не має підтримки від держави, хоча формує їй позитивний імідж. Ця підтримка мала б проявлятися у законодавстві. Наприклад, контрактна система найму працівників замість штатного розкладу, закон про меценатство, що мотивував би спонсорів нести кошти в театр, внесення поправок у закон про театр. Адже нема градації – робота в опері, у драматичному і ляльковому театрі є, звісно, різною.

Ярослав Федоришиндиректор Львівського духовного академічного театру «Воскресіння»: 

– Якби театри зовсім полишити самих на себе, то, думаю, це був би великий мінус. Тому що театри – це мистецтво, не шоу. Вони не бульварні. У світі, крім колективів бродвейських, які спрямовані на популяризацію різних шоу, плоских комедій, мюзиклів, нема самоокупних театрів. Театр несе якісь ідеї, тому що людина повинна мати культурну альтернативу того, що є в нашому житті. Це й виховний процес. За останні часи демократії ми надзвичайно впали в культурі. Не маємо якогось цільового скерування, нема розробленої оцінки таланту, як було раніше. 

У цьому хаосі є певна залишковість цієї нашої культури. Ми й фінансуємося за залишковим принципом – і до нас так ставляться. Хоча культура формує етичний код держави.

Андрій Мацяк, директор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької:

– Не можна говорити про середню зарплату актора, тому що все залежить від того, чи має він звання, прийшов щойно з університету чи вже досвідчений. 

Є ще таке поняття, як вислуга років. Актори наших національних театрів, думаю, фінансово почуваються нормально. Людина, яка прийшла з театрального інституту або з нашого університету, отримує близько 5 тис. грн. Я вважаю, що для молоді це просто клас.

Олесь Кравчук, екс-директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса:

– Відношення до театрів на сході України, безперечно, ліпше. Скажімо, у Луганську, де є 100 тисяч населення, діють три академічні театри – і всі три фінансують у форматі «академії». Ми теж академічний театр, але нас не фінансують у тому форматі, в якому мали б. Там так виписаний закон, що депутати як схочуть, так і покрутять. Львів дає можливість творчого пошуку, але, безперечно, треба змінити ставлення до культури.

Юрій Мисак, директор Першого українського театру для дітей та юнацтва:

– Попри те, що працюю в театрі для дітей та юнацтва, до певного моменту не розумів цього формату, адже це надзвичайно складно організувати на високому художньому й естетичному рівні. Актори не можуть постійно грати Колобків і Курочок Рябих. Вони повинні бути психофізично навантажені, щоби репертуарна ніша була розширена. Скажімо, з листопада минулого року ми відкрили вечірній репертуар, який, вважаю, мусить бути. 

А ще мрію змінити назву, повернути ту, яка була колись, – «Театр казки». Вважаю, що ця назва примирить ту глядацьку авдиторію, яку я хотів би тут бачити. То буде казка для дітей від 3-х до 80 років. Бо «Гамлет» – це теж казка.

Тадей Едер, генеральний директор Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької

– У всьому світі є закон про меценатство. Ось програмка театру La Scala (показує). Бачите? Товста, правда? Половина – це реклама, тобто спонсори, які фінансують і підтримують театр. Держава дає малий процент на утримання театру, але вона дає закон меценатський. І люди зацікавлені – стають у чергу, щоб бути спонсором. Бо, по-перше, це серйозна реклама, за яку треба платити, а по-друге, вони мають пільги від держави. Усім вигідно – і держава вмиває руки. 

Є ще також біда, про яку я говорю багато років. Покажіть мені, де у світі є таке ганебне явище, як «народний – заслужений – простуджений»? Нема ніде! Якщо вже у нас це є, то не мені його міняти. 

Є Верховна Рада, президент, міністерства. То зробіть так: народний артист естради, народний артист цирку,  народний артист класики. Бо ставити цих людей на одну площину – це злочин.

Микола Береза, директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса:

– Щодо планів, то є в мене «пунктик», щоби ми тримали вектор на Європу. І мені зараз цікаво з’ясувати, як цей механізм працює, щоби можна було з Європою налагодити добрий контакт і принаймні пробувати їздити на фестивалі чи просто на запрошення.

Василина Думан
газета ZIK №38 (27 вересня 2012р.)
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:26:30