середа, 29 серпня, 2012, 13:05 Людина
Брудний, але чистий почесний гість Форуму видавців

Я хочу розповісти вам історію. Історію про те, як простота і цікавість робить для української культури більше, ніж порвані на грудях галасливих патріотів вишиванки. Як вишукана та нетипова літераторка Галя Шиян у Единбургзі познайомилася із букерівським лауреатом ДіБіСі П’єром, а закінчилося все тим, що він їде до Львова на Форум видавців у статусі почесного гостя.

У тому ж таки Единбурзі на літературному фестивалі до ДіБіСі боялися підійти і неймовірно фанатіли від 5 хвилин його уваги найвпливовіші люди літературного середовища Англії. Бо письменник ексцентричний, простий і прямолінійний. Бо в очі скаже все, що думає, без викрутасів. Бо естет, бо декадент, бо символ покоління, зануреного по вуха у тотальну непевність. Себто, рідна душа, як каже Галя Шиян. Напевно, вони тому й знайшлися у тому велелюдному Единбурзі. А після знайомства Галя взялася за переклад його книги «Світло згасло в Країні Див» – бо не могла цього не зробити. Книга була знаковою, вона розповідала про нас усіх. Про кризу загальнолюдських цінностей і, як наслідок, – про пошук своїх власних. Коли ти, маленька людина, робиш речі, які осудить соціум, але ти принаймні лишишся чесним перед собою – як Ретт Батлер зі «Звіяних вітром». Коли не заплющуєш очі на негатив у собі. Коли ти брудний, але чистий (DirtyButClean – саме так розшифровується абревіатура-псевдонім письменника).

на фото: ДіБіСі П’єр

на фото: Ґебріел Броквелл - український прототип головного героя книжки

І – о диво! Тільки-но літераторка взялася за переклад, як почали з’являтися однодумці і несподівана підтримка. Юрій Андрухович допоміг з редагуванням, і це Галину Шиян ой як підтримало, адже «Світло згасло в Країні Див» – її перекладацький дебют. Знайшлися гроші, знайшлися митці, які допомогли з оформленням. Так ідея візуалізувалася. Тож матимемо шанс познайомитися зі знаковим письменником та з його неперевершеною творчістю – на українській мові.

На автограф-сесії ДіБіСі в Единбурзі черга була, як до плащаниці

- З постаттю автора була дуже цікава історія. Так трапилося, що 2010 року у серпні я потрапила на Едибургзький літературний фестиваль від нашого львівського Форуму видавців. Там була дуже насичена програма. Це був так званий бук-кейс Британської ради – коли відбирають десятку чи 20 авторів, на яких, за версією Британської ради, варто у всьому світі звернути людям увагу. Ну і відповідно Британська рада запрошує на цей бук-кейс делегатів зі всього світу.

Там була дуже насичена програма. Я готувалася, собі по трохи роздрукувала про кожного з авторів, хто буде в програмі. Але коли дійшло до останнього дня, коли це була п’ятниця і остання презентація, я, звичайно що, не прочитала, хто цей чувак, на якого я йду дивитися і кого слухатиму. І от власне, що було дуже велике враження відразу, коли він зайшов до авдиторії. Тому що там загалом на цьому літературному фестивалі атмосфера по-британськи статечна. Усі зустрічі регламентовані, дуже пунктуально починаються, ніякого тобі кроку вправо чи вліво. Дуже добре модератори підготовані, все дуже-дуже чітко, конкретно та по суті. А тут заходить такий абсолютний декадент з бокалом вина і починає хриплим басом читати уривок зі своєї книги. І я бачу, що повністю весь зал – від маленьких дітей до дорослих людей, – заворожений. Що він одразу хапає усю авдиторію. От і думаю: хм, цікаво, хто ж це такий? Зрозуміло, що після цього я купила його книжку, простояла в кілометровій черзі за автографом (черга там така була, як до плащаниці!). Тоді підійшла, залишила йому мою візитку, сказала, що я з України. Що ми були би, звичайно, раді запросити його колись до себе на літературний фестиваль. І пішла – там була така якась більш неформальна читка, де молоді британські автори читали свої оповідання і вірші. Але вже у більш такій простій обстановці. Ще така деталь. Голова літературної департаменту Британської ради підійшла до директора Единбургського літературного фестивалю (тобто, це такі достатньо вагомі постаті у цій галузі). І вона йому на вушко каже: «Ти знаєш, можливо, ДіБіСі сюди зайде на 5 хвилин і ти зможеш з ним поговорити!!!». І я вже собі думаю: ну, йолки-палки, що ж за чувак? (сміється) Це ж просто мусить бути щось геть непересічне! І тут виходжу на вулицю з цього неформального шатра (воно було зроблене як паб), а він стоїть через площу і каже: «О! Це ж мій любий друг з України»! Так все і почалося.

Як Галя Шиян стала міністром з питань дебошу

Ми багато спілкувалися. Наприклад, я йому почала розповідати історії про чупакабру. А він мені: «Я живу у місці, де багато-багато чупакабр!». Знаєш, де він живе? Це після того, як він отримав Букерівську премію, то пішов у таку собі екзилу (добровільне вигнання – ZIK). У нього була дуже бурхлива молодість, а потім він переселився до Ірландії в глухе село і там живе. В нього адреса звучить: Ірландія, графство таке-то, село таке-то, жовта хата (сміється). І ми коли їздили якось в Карпати на Старий Новий рік, то там, де ми були, теж є така стара хата з синіми дверима. То сміялися, що нам треба поселитися тут і будемо листуватись: жовта хата – синя хата.

Так ми з ним познайомилися. Він такий – дебошир і балагур. У нас цілу ніч був дуже інтенсивний паб-крол (дослівно «гульвіство по кабаках» – ZIK), де я отримала нікнейм minister of debauch (міністр з дебошу – ZIK). Справа в тому, що десь після третьої години ночі до ДіБіСі нарешті додзвонилися журналісти з Австралії. Товариш ДіБіСі, Ален Ворнер (теж популярний британський автор), що з дружиною складали компанію тому всьому дебошу і паб-кролу, він взяв спочатку слухавку і каже: «Та, ДІБіСі тут, але з нами є жінка з України, яка дуже вагомий вплив має на всі літературні питання. Тому всі інтерв’ю тільки через неї!». І це було написано в австралійських газетах (сміється). Так я і стала міністром з дебошу.

Якщо якийсь заклад закривався в 4:00, то він казав: я знаю, який працює до 5:00. А коли нас виганяли звідти, казав: ну а казино закривається о 6:00. Приходив туди і одразу розкладав фішки (сміється). А в 6:00 в Единбурзі відкривається паб, який називається Penny Black. Це дуже круте місце, тому що він рівно о 6 ранку відкривається, але коли ти туди заходиш, у тебе відчуття якогось такого угару десь першої ночі. Бо вся молодь, яка вийшла з клубів, – вони всі валять сюди. Закінчилося це все допиванням мініатюрок в номері готелю.

Неймовірні пригоди на шляху до суїциду

Повернувшись додому, почала читати книжку («Світло згасло в Країні Див») і остаточно зрозуміла, що це твір, який необхідно перекласти і видати. Це не просто якась чергова книжка, гарно написана, це дуже знаковий твір.

Сюжет будується навколо головного героя – Ґебріела Броквела, якому 26 років. 

Ґебріел Броквелл - український прототип головного героя книжки

Він типовий розгублений британець в цьому віці, що потрапляє в Rehab (реабілітація – ZIK) для лікування наркотичної залежності. І там вирішує усвідомлено йти до суїциду. Там також з’являється артефакт, який називається «Книгою Ґебріела». Це нотатник, у який він записує всі свої думки. Сам роман, тіло тексту побудоване у дуже цікавий спосіб, тому що всі ці думки Ґебріела там подаються як зноски. Тобто, в певному місці, де герой собі щось подумав, стоїть зірочка. І внизу ця думка викладена. Певною мірою такі коментарі на самого себе. Розповідь іде від першої особи – всі події відбуваються з Ґебріелом Броквелом, і цей його усвідомлений шлях до суїциду перетворюється на карколомну одісею за маршрутом: Лондон-Токіо-Берлін. На цьому шляху трапляються неймовірні пригоди і персонажі, хоча сам автор каже: те, що в цій книзі здається найбільш неймовірним, списане з правдивих подій. Але багато чого він, звичайно, вигадав.

Образ головного героя був мені чимось близький. Це людина, яка опинилася в ситуації, коли цей сучасний світ і сучасне життя пресують нас. 

фото Анастасії Шиян

Ми постійно перебуваємо під тиском: що ми маємо бути успішні, що ми маємо бути гарні, що ми маємо добре заробляти. І це суспільство споживацтва... Основна ідея книжки – це так званий лімб. Це слово у релігійній термінології вживають до означення чистилища. Це простір між тим, що вже завершилося, і тим, котре ще не відбулося. Коли ми ще не знаємо, що робити. В принципі, це місце, у якому перебуває сучасний світ. Жодна з ідеологій не спрацювала: ні комунізм, ні капіталізм. Хоча зрозуміло, що вони всі вигадувалися на благо людей. Але нічим добрим це не закінчилися і люди скрізь дуже розгублені.

Це теж, я вважаю, дуже важливо, тому що у нас є багато такого протиставлення та ілюзій, що за кордоном (це таке абстрактне і образне поняття – за кордоном, бо кордони з різних сторін бувають) інше життя: простіше, легше, що там людям краще живеться. Тут добре видно, на скільки сильна розгубленість усюди. Коли там потрапляють просто в іншого роду пастки: кредитів, успішності, гонитви, споживацтва… Головний герой проходить цей роман з цією думкою, цим тягарем, і шукає з усього цього виходу.

Букерівська премія за злість на увесь світ

- Букерівську премію йому дали за інший роман. З тією книгою була дуже-дуже цікава історія. Автор після бурхливих пригод опинився у Лондоні, Берліні. Жив на межі жебрацтва, а часом і за нею. І фактично почав писати, тому що в нього не було грошей на фарби, а він був художником. Позичив лептоп у товариша і каже, що все почалося з того, що я був страшенно злий на світ, у якому все неправильно відбувається. У своєму першому романі, Vernon God Little («Вернон Господи Литл»), він дуже критикує Америку, її побут і всі суспільні та політичні закони. За іронією долі, цей роман було підписано до друку за 45 хвилин до атаки 11 вересня. Безпомилково він влучив у ці всі американські суспільні хиби, які призвели до таких результатів. І отримав Букерівську премію, хоча на це узагалі не сподівався. Нагородили його за перший його роман, написаний у 43 роки. Після того він перебрався жити в Ірландію.

Ще така деталь – коли я з ним зустрічалася у Лондоні, він завжди подавав жебракам і казав: я був по цей бік. Тобто він вже абсолютно був на останній межі. І ще я дуже люблю згадувати, як він розповідав про церемонію нагородження Букерівською премією. Каже, ну от я такий прийшов у цьому всьому фраку в цей Британський музей. Думаю, хоч один раз потусуюся в такому товаристві. І бачу – стоїть Ґілморг (Девід Ґілмор, учасник культового рок-гурту Pink Floyd – ZIK). Я підхожу до Ґілмора, думаю – клас, поговорю з живим Ґілмором! Ото вони там стоять собі, говорять, туди-сюди. Тут оголошують його як лауреата, одразу якось його оточують журналісти. І він каже, що вже зловив себе на тому, що стоїть в порожньому Британському музеї в оточенні журналістів, розуміє, що всі вже поїхали на якесь афтепаті і думає: «Де моя мама?!». А наступного дня мама йому каже: «Слухай, а хто був цей милий молодий чоловік, який мене відвіз на таксі додому?». А він каже: «Мамо! Це був Ґілмор на свому лімузині!».

Книжку Vernon God Little порівнювали із «Ловцем у житі» Селінджера. Тільки якщо порівнювати ці книжки і цих героїв, очевидно стає, на скільки світ став жорсткішим. Якщо Голден Селінджера переймається тим, куди качечки в Нью-Йоркському парку діваються взимку, то у Вернона все значно драматичніше, значно жорсткіше. Перший його роман, який відзначено Букерівською премією, не перекладений українською. Переклад є лише російською. Я читала його в оригіналі. Він теж має таку штуку, яка тебе дуже хапає і засмоктує.

ДіБіСі і його персонажі

- Я мушу себе в романі асоціювати з кимось, відчувати рідність душ з головним героєм. І в ДіБіСі в цих двох книжках це завжди було. Ґебріел і Вернон – вони мені десь близькі. Це, як у жінки, коли включається материнський аспект – ти до них починаєш ставитися то з бажанням пригорнути до грудей, то хочеш обійняти, то потелепати, бо скільки ж можна! Але це однозначно герої, яких ти не сприймаєш як штучних персонажів, але дуже швидко починаєш сприймати, як живу особистість.

Сам головний герой, Ґебріел (ну і автор так само), – це витончені естети. І в цілому романі дуже багато естетизму, тут дуже загострюється межа естетичного – межа, на скільки цей естетизм є рятівним. Бо зображуються так само люди, у яких вже нема нічого, звідки вони б могли черпати енергію. Вони мають все, сягнули всіх висот. Нема нічого, чим вони можуть підживити свої чуття. Там, до речі, є дуже класний пасаж, зараз процитую:

«Люди думають, що можновладців тішить витончений ексклюзив, бо бачать, що ті володіють величним антикваріатом і творами мистецтва. Але це речі взаємовиключні. Неможливо мати болючу чуттєвість і бути могутнім. Ці речі руйнують одна одну. Більшість стає власниками великих творів мистецтва, бо ці твори самі по собі мають силу».

Як книга стала артефактом

- Коли я вже задумала видання, коли переклад був завершений, я розуміла – аби до цього роману привабити ще більше уваги, потрібен певний синтез мистецтв. І мені вдалося до того долучити (дуже тішуся, що в мене такі чудові друзі!) прекрасних художників. Це Оля Козлик, вона працює з керамікою і зробила керамічне панно. Юля Долинська в техніці, у якій працює, зробила полотно олійними фарбами. Роберт Саллер робить полотно теж своєю технікою. Яна Рациборинська зробила електронний колаж. Робота Маріанни Винар виконана у змішаній техніці з елементами колажу. Вони фактично створили під цю книжку 5 арт-обєктів.

Ідея така, що кожен з них своїм твором ілюстрував один з розділів роману. Робертове полотно піде на суперобкладинку. Але це не було так, як прийнято, що от ілюстратор, він створює ілюстрації. Сенс у тому, що вони усі створюють окремі твори мистецтва. Всі п’ять робіт обов’язково будуть експонуватися на презентації, яка запланована на 14 вересня і розпочнеться о 20:30 у театрі Курбаса.

Яна Іщук, композиторка, пише музичний твір для фортепіано і віолончелі. Ця віолончель теж у дуже цікавий спосіб з’явилася, тому що на віолончелі грає Володимир Бедзвін (учасник «Гич-оркестру» – ZIK), який з подачі Юлі Долинської став прототипом Ґебріела Броквелла. До речі, профіль Ґебріела є на Facebook. Це така певна містифікація, але там він цитує персонажа. Коли Юля хотіла вже братися за живопис, то їй потрібен був прототип. А потім вона каже: «Та це ж Володя Бедзвін!». І закінчилося тим, що ми в 30-градусний мороз Володю в неї дома запихали у ванну, фотографували його потім мокрим, бо от потрібен був реалістичний прототип і їй вже дуже хотілось починати малювати. А потім він так вжився у роль, що йому сподобалося. Зараз є сайт усього цього проекту, зняте коротке відео, де зіграв Володимир.

Катя Бридун зробила текстильні закладки ручної роботи (але ми мовчимо поки, які саме, хоч вони будуть дуже особливі). Мій давній товариш Михайло Гриник, окрім іншого, робив усе, щоб втілити всі мої бзіки в дизайні, макетуванні та створенні сайту – декілька ночей просиділи до світанку. Але це дуже в дусі роману, бо й ДіБіСі каже, що міг писати лиш вночі.

Якось тут все дуже цікаво закручено і дуже класно, що нам вдалася ця синергія. Завдяки усім учасникам проекту з’явилася додаткова сила, у це все влилася і я, повірила, що цей синтез мистецтв – це насправді дуже крута штука, яка може допомогти. Бо, знаєш, просто надрукувати зараз книжку плюс-мінус просто. Ще простіше її отримати онлайн і мати якийсь там електронний файл. Тому я підтримую тезу, яку, сам ДіБіСі сказав: «Книжка – це вініл літературного світу». Паперова книжка не зникне. Звичайно, що електронна її буде витісняти все більше і більше – через зручність. Але вона не зникне. Бо це як вініл літературного світу, це артефакт. А людина має бажання володіти гарними речами, і воно нікуди не дінеться. Книги мають бути гарними. Бо коли є красивим об’єкт сам по собі, то люди хочуть його мати.

Довідка.

Видання та презентація книги «Світло згасло в Країні Див» букерівського лауреата ДіБіСі П’єра (DBC Pierre, Lights out in Wonderland) в Україні фінансується з трьох різних джерел. Переклад, редагування, верстку, дизайн, візит автора на Форум видавців 12-16 вересня профінансував фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». Також фонд підтримав створення веб-сайту на підтримку книги. Видається роман власним коштом і його уже здано до друку.

Гонорарну частину для художників і музикантів, силами і талантами яких створюється 5 арт-об’єктів (по одному до кожного розділу роману), відео, музична композиція для фортепіано і віолончелі на основі твору та сценографія планується фінансувати Спільнокоштом на платформі «Велика ідея» (люди, яким сподобався проект, перераховують гроші, хто скільки схоче). Йдеться про вісім компонентів, загальний бюджет для реалізації яких складає 21 000 грн. Ці компоненти мають стати тими енергетичними згустками, які зроблять книгу більш ніж просто носієм інформації, перетворивши її на особливий артефакт, на коштовний вініл літературного світу. Зараз для гонорарів митцям вдалося зібрати вже 16937 грн..

Василина Думан,
ІА «Західна інформаційна корпорація»

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-21 04:21:54