неділя, 17 червня, 2012, 15:19 Спорт
«Євро-2012» і література
«Євро-2012» і література
«Євро-2012» і література

У самому розпалі «Євро-2012». В Україні тільки й розмов, що про футбол, збірні та іноземних вболівальників. Працюють на чемпіонат і діячі літератури та культури, хоча в нас такими гострими були випадки протистояння між футболом і мистецтвом.

Справді, є аргументи на користь того, що футбол культурі як кінному піший. «Мене обурює, що у футбол вкидають тонни грошей, а в культуру – міліграми», – розповіла якось у коментарі IA ZIK львівська письменниця Оксана Думанська.

Та і дійсно, що український футбол, що підготовка до «Євро-2012» в Україні – на стільки неоднозначні явища, що ставитися до них із позитивом ну дуже важко. Перед чемпіонатом вирубували дерева, отруювали та іншими збоченими способами вбивали безпритульних тварин, дороги та іншу інфраструктуру облаштовували поспіхом, так що вже там і сям трапляються серйозні пошкодження. Грошей вгатили колосальні суми на фоні страйків чорнобильців та афганців, низки інших категорій громадян цієї країни.

Збірна?.. Щось футболісти з неї геть не схожі на людей, залюблених у свою країну та справді патріотично налаштованих. Враження таке, що грають вони заради грошей чи власних амбіцій, але не для того, щоб українці ними пишалися. Судіть самі – у футбол справді вкладаються колосальні кошти, але давно нас наші футболісти не тішили дійсно справді якісними перемогами. За першої-ліпшої нагоди норовлять чкурнути за кордон. Півзахисник української збірної Олександр Алієв каже журналістам, щоб ті до нього зверталися російською, бо української він, бачте, не розуміє.

І от футболістам платитимуть більше за збірні команд інших країн, не таких бідних, як наша.

«Порівняно з преміальними інших збірних, які беруть участь у чемпіонаті Європи, у нас фінансовий стимул кращий. За перемогу в кожному матчі на груповому етапі команда отримає 500 тисяч, за нічию – 250 тисяч. За вихід з групи національна команда отримає два мільйони євро. Стільки ж – за вихід у півфінал. За вихід у фінал – 3 мільйони, за перемогу в ньому – 4,5 мільйони євро», – повідомив свого часу президент федерації футболу України Григорій Суркіс.

На думку спадають римовані рядки російського поета-шестидесятника Андрія Вознесенського. Мовляв, «подпольные миллионеры, когда твоей Родине худо, являют в бриллиантах и нерпах свою порнографию духа». І в нас цієї порнографії вистачає на кожному кроці. Хіба культурні діячі цього не бачать, що беруть участь у футбольній вакханалії?

Тож коли до Львова приїхали Сергій Жадан, Євген Положій і Наташа Ґерке (Польща) з представленням книги «Тотальний футбол», яку вони до цього і після возили по Україні і світу, ми вирішили обговорити ці аспекти та інші.

Книгу видало видавництво «Грані-Т» та Польський Інститут у Києві. Упорядник – Сергій Жадан. А концепція полягала в тому, що 4 польських та 4 українських літераторів писали про приймаючі міста чемпіонату Європи з футболу 2012 року.

Наташа Ґерке

Спочатку ми порозмовляли із польською письменницею Наташою Ґерке. Цікаво це було тому, що за кілька день до «Євро-2012» вийшла на «Українській правді» стаття Валерія Пекара «Два світи футбольної першості», де він порівнює ставлення до чемпіонату простих поляків та українців. Автор зазначав, що поляки з головою поринули у «футбольну лихоманку», а в нас – тільки скарги.

– Наташо, а як ваші співвітчизники ставляться до «Євро-2012»? Раді з того приводу чи не дуже?

Наташа Ґерке: Головним чином медіа розкручують цю тему, показують, що це добре. Я особисто не знаю таких поляків, які б тішилися з того, що у Польщі відбувається Євро. І взагалі, це характерна риса поляків – вони постійно нудять. Звісно, вони радіють, але при тому нарікають все-таки. От взяти приклад автострад. З нагоди чемпіонату було збудовано кількасот кілометрів автостради, але недобудували якусь дорогу на 30 км. І всі обговорюють не те, скільки було насправді зроблено, а от, власне, оцих 30 км, що не збудували. І з цього, звісно, всі є незадоволені.

– Як ви ставитеся до футболу? Чому жінки не так однозначно сприймають футбол і не фанатіють як чоловіки, на вашу думку?

Наташа Ґерке: Можна це спробувати інтерпретувати з психологічної точки зору. Що футбол для чоловіків – це той такий кран, який дозволяє вийти агресії, смутку, якимось негативним чи атавістичним емоціям, на відміну від жінок, які можуть дозволити собі плакати. А чоловікам ….

У розмову втручається Сергій Жадан: Мачо не плачуть! (всі сміються)

Наташа Ґерке: От! Виплеснути свої емоції їм дозволяє футбол. Окрім того, я можу сказати, що існує жіночий футбол. Якщо брати історично, то спочатку футболісти певно були негарні, а жінки – вони естетки. І тому просто не захоплювалися цією грою. А зараз футболісти, як от Бекхем, – вони гарні! Жінки ними захоплюються і, відповідно, для них це теж є добрий імпульс для захоплення футболом. Більше того, жінки самі почали грати у футбол. Наприклад, моя подруг грає – є захисником у жіночій футбольні команді.

Євген Положій (з награною ноткою ревності): Але у Бекхема теж ноги криві!

Наташа Ґерке (підігруючи, заспокоює): Мені не подобається Бекхем. Він бридкий!

– Чи вам доводилося вболівати у жіночій компанії? Опишіть цей досвід. Він різниться від того, як вболівають чоловіки?

Наташа Ґерке: О, та це був ну дуже чудовий досвід! Ми дуже часто не знали, де чиї ворота, хто грає (всі заледве тамують сміх, Наташа у тому числі)! Раділи кожному голу, який забивають – без різниці, хто куди б’є. Потім, звісно, ми дуже вболівали і переживали за тих, хто програв. І найцікавіше – це те, як ми коментували футболістів! Але не буду вам зараз цього переповідати…

Сергій Жадан

До Сергія Жадана як упорядника питань було найбільше. Тим паче, що він багато пише про футбол. Наприклад у «Ворошиловграді». І гра у нього чесна, романтична, життєва і кумедна, та і м’яч – щось більше, ніж шина, обшита шкірою та накачана по зав’язку повітрям.

– Ви пишете про футбол, організовуєте літературно-футбольні проекти. Але як для вас цей вид спорту і гуманітарна сфера діяльності поєднуються? Адже футбол і культура часто в опозиції один до одного. Наприклад, рознарядку будувати стадіон у Харкові дав особисто у 1929 році Анастас Мікоян (радянський політик найвищих рангів). А в 1930 він же керував продажем з Ермітажу за кордон шедеврів живопису (картини Рубенса, Рафаеля, Рембрандта…). Цінність футболу розумів, а от мистецтва щось не дуже.

Сергій Жадан: Ну, як це не розумів? Якщо він продавав речі з Ермітажу, значить він розумів їхню вартість (всі саркастично підсміюються).

– Фінансову може й розумів

Сергій Жадан: Фінансову зокрема. Або, скажімо, той же Сталін. Він дуже добре знався на мистецтві. На літературі, наприклад.

– То в чім тоді річ?

Сергій Жадан: Просто радянський футбол – він так чи інакше страшенно залежав від влади. Якщо брати 30-40 роки, то там просто великі гладіаторські війни були. Син Сталіна у роки після війни опікувався клубом Воєнно-повітряних сил (ВПС), то він просто крав футболістів із «Динамо» чи «Спартака». А Берія, оскільки він опікувався «Динамо», бо це був радянський клуб, то він вже туди крав футболістів. Радянський футбол – це узагалі страшенно цікаво. Це набагато цікавіше ніж пострадянський футбол. Там такі речі відбувалися! А, скажімо, такими менеджерами чи як би їх назвати однієї з перших харківських серйозних команд – команди харківського велосипедного заводу, – були брати Межлауки. Двоє із них, якщо я не помиляюся, стали потім наркомами. Теж такі дуже жорсткі люди, які брали участь в громадянській війні, потім у чистках, потім самі стали жертвами репресій у 30-их роках. Оскільки радянська держава була тоталітарна, то і футбол якось так чи інакше розвивався у тоталітарних обставинах. Футбол є віддзеркаленням того що відбувається у суспільстві. Я це постійно повторюю, але мені здається, що це є доволі справедливе визначення.

– От радянський футбол мав свої підводні камені, український теж не надто «чистий», якийсь надто комерціалізований. А ви натомість створюєте позитивний образ футболу.

Сергій Жадан: Український футбол не комерціалізований. Він скоріше олігархічний, як вся Україна. Але я пишу не про те… Є, скажімо, футбол професійний, де футболісти отримують свої мільйони, де відбуваються трансфери (продаж-купівля футболістів), де крутяться якісь шалені суми і футбольні клуби мають бюджети більші, ніж якась область. Скажімо той же донецький «Шахтар», я думаю, має більший бюджет, ніж Донецька область. Але, з іншого боку, є якийсь цей дитячий, підлітковий, аматорський і непрофесійний футбол, де справді гравці вірять у правила гри, не продаються і не купуються, і їм цього достатньо. Хоча теж не завжди так буває.

– Напевно, таким футболом займалася літературна збірна України, що перед «Євро-2012» змагалася з письменниками-футболістами з інших країн. От у своїх книжках ви пишете про різні прийомчики. Наприклад, у книзі «Українські письменники про футбол» Сашко Ушкалов розповідає про «нечесну чесність» – коли один футболіст другого непомітно вщипнув, той випустив м’яча, але інакше інтереси команди врятувати не можна було. Літературна збірна України використовувала якусь таку таємну зброю?

Сергій Жадан: Ну, в нас тою «нечесною чесністю» в команді володіє скоріше Саша Fozzey Сидоренко (один з учасників гурту ТНМК – IA ZIK). Оскільки він з дитинства займається футболом, він знає всю цю кухню зсередини і він користується просто професійними такими штуками.

Євген Положій: А взагалі-то ми їм гімн співали і тим залякували суперника!

Сергій Жадан: Вони не сильно боялися, правда (сміються)…

Так от, Саша Сидоренко повторює часто фразу яку він почув від свого дитячого тренера, коли займався ще в дитинстві футболом. Тренер казав: «Навіть якщо ви програли своєму супернику, треба зробити так, щоби зіпсувати йому настрій від перемоги!» (всі смються). І він часто тим користується! Може щось на вушко шепнути супернику у потрібний момент… Ну, тобто він не порушує правила, але доволі жорстко може суперника обламати.

– А загалом футбольні курйози, описані у ваших книжках – вони вигадані чи з життя? У «Ворошиловграді», наприклад.

Сергій Жадан: Насправді я бачив на полі ситуації дуже різні. І коли між собою билися, і з суперниками – різне було. Щоб аж так було, як у «Ворошиловграді» і саме така ситуація – то ні, такого не було. Але були інші, не менш серйозні випадки. Я пам’ятаю, ми колись грали на чемпіонаті району і захисник суперника просто поламав нашого нападаючого. От як буває «нечесна чесність», а це була «нечесна нечесність» просто таки. Він його просто поламав – той упав і не міг піднятися. І всі вболівальники кинулися бити цього захисника…

Євген Положій: Нє, от це нормально для чемпіонату району! (всі сміються)

Сергій Жадан: А ще одного разу ми колись грали і суддя був наш. Оскільки це аматорський футбол, то була така домовленість: якщо ми граємо на чужім полі, то суддя наш і він судить. І цей суддя судив настільки нефахово, що на нього спочатку почали кричати їхні, потім наші. Він взяв, образився, кинув свисток і побіг з поля! Ну і догравали ми самі! Отаких штук дуже багато було (з посмішкою в голосі)

– У «Тотальному футболі» ви писали про Донецьк. Що вас там зацікавило?

Сергій Жадан: Мене страшенно зацікавило середовище донецьких ульрас. Я спілкувався із ними два дні.

– Вони легко пішли на контакт?

Сергій Жадан: Так. Вони спочатку були дещо насторожені. Боялися, тому що остерігаються преси, і, як правило, доволі справедливо остерігаються. Тому що наша преса їх зображає зазвичай як таких фашистів-хуліганів-відморозків, які б’ють усіх підряд. Але насправді це далеко не так. Я не говорю що це зовсім не правда... Тобто, це не є обов’язково якісь інтелектуали, які приходять на стадіон з книжкою Сартра, щоб почитати, коли буде грати «Шахтар». Але це цілком нормальні люди, які мають якусь свою ідеологію, свої якісь принципи. І від них агресії не набагато більше, ніж від п’яних підлітків, які ходять вулицею. А вони ще часто зовсім не п’яні, тому що багато з них, знову ж таки через якісь ідеологічні переконання, не вважають обов’язковою програмою прийти і напитися. Загалом там в Донецьку все цікаво дуже. Щось сподобалось, щось дуже не сподобалось. Але так чи інакше це було таке певне відкриття.

Євген Положій

Євген Положій, окрім письменництва, займається також журналістикою – він редактор сумської газети «Панорама». Тож у щоденному житті стикається безпосередньо з інформацією про правду і кривду футболу. Хоча в літературній творчості пише не про те.

– Ви писали про Київ. Це доволі відповідально – столиця вимагає гордості, її треба гідно представити, тим паче в українсько-польському проекту. Про що вирішили оповісти?

Євген Положій: Повість називається «М’ячі». Я побудував оповідь про Київ на тому, що малі хлопчаки йдуть Києвом, буцають ногами у скверах каштани, які попадали на землю. І чим ближче вони підходять до центрального стадіону, тим більше оновлюється той стадіон. І зі старого Республіканського перетворюється на новий –Олімпійський. Вони потрапляють на цей стадіон уже як гравці і хтось з них забиває гол, а оцей каштан перетворюється на м’яч, на символ Євро. Ми можемо впізнати серед тих хлопчаків Блохіна, Михайличенка, Шовковського – тих київських зірок, які виросли в Києві, займалися футболом тут.

Є окремий епізод, де описується, як я перший раз побачив футбольних фанів, коли був малим. Тоді це було дуже прогресивно, тому що побачити величезний натовп людей у 80-ті роки, які йшли не під лозунгами «економіка повинна бути економною», кричали щось таке, що зовсім не підлягало якимось девізам комуністичної партії – це було як бурхлива ріка, що увірвалася у болото. Тому фанати стали для мене уособленням свободи – вони робили, що хотіли. Ніхто не міг вийти і просто йти зі своїми лозунгами, а фанати могли.

– Зараз фанати навряд чи є уособленням свободи. Та і футболісти давно вже не маленькі хлопчаки. Як гадаєте, чи дійсно варто писати про футбол, та ще у той час, коли стільки проблем навколо? Чи не є це переміщенням акцентів?

Євген Положій: Мені нагадалась ситуація у Харкові, коли почали вирубувати парк Горького – розраховували під егідою Євро проскочити повз увагу громадськості. Типу, ми тут порубаємо, але це ж для Євро! Але у Харкові просто феноменальні були протести. Я просто капелюха знімаю перед цими людьми. І в Києві люди виходили – я бачив, що влада страшенно перелякалася насправді. Євро – це лиш привід, а не причина тих вирубувань. І у будь-якій країні є люди, які підтримують, які люблять футбол. Є люди, які кажуть, що от, це ж чемпіонат Європи – мусимо потерпіти, навіть якщо нам не до вподоби. А є люди, які кажуть: ні, багато грошей витратили, розікрали, багато незручностей, нам це не потрібно. Краще б ми вклали ці гроші у інші справи. Але хто з них правий, не знаю, не можу сказати.

Якщо підійти до питання як Португалія, яка проводила Євро, то можна багато досягти. Яка кількість приїхала на чемпіонат Європи до них, стільки ж туристів у них тримається досі. Вони окупили вже тричі те Євро лише за рахунок туристів. І вони мають потік туристів, як Греція та Іспанія, а до цього не мали узагалі. На рахунок іміджу… Я, побувавши у Німеччині і Польщі, особливо чітко зрозумів, що міжнародний політичний імідж тільки падає. Єдине, що чотири тижні Україну будуть показувати безліч ЗМІ по усьому світу. Я думаю, що це буде цікаво і з цього ми можемо щось вихопити. І європейці самі побачать, як ми з вами живемо. Без жодних посередників – вони приїдуть і це буде цікаво з позиції спілкування людей: без політиків, без журналістів.

– А що ви на Євро робитимете?

Євген Положій: Я планую працювати в редакції газети, тому що наші журналісти акредитовані, вони поїдуть на матчі. Ми розподілили, хто куди. А я вже ж дорослий, тож дав шанс молодим – хай їдуть. Звісно, я мріяв і на якийсь матч може теж поїду. Але ми як редакція будемо спостерігати, на сайті оперативно викладати, щоб читачі нашої газети на Сумщині мали повне уявлення про Євро очима нашого журналіста. Я гадаю, це нормальна практика для газети, щоб дати своїм читачам уявлення про події із перших уст. А я вже буду сидіти, компілювати це все якимось чином і редагувати.

– Як воно – поєднувати письменство і журналістику?

Євген Положій: Поєднання? Ну спочатку це було складно. Тому що я редактором працюю. Це така щоденна... Емм... Я часом кажу, що я люблю свою роботу, але ненавиджу працювати журналістом – весь час порпаєшся у цьому бруді, пишеш про цих дурних політиків і так далі. Тому з часом я для себе вирішив, щоб книжки писати, треба десь тікати на місяць-два. Потім там вже працювати, щоб ніхто не заважав і нічого не відволікало.

Отже, які висновки можемо зробити? Якщо відштовхуватися від коментаря Наташі Ґерке, то жінки все таки сприймають футбол як гру, а якщо цитувати Жадана – то це відображення сучасного життя, такий собі індикатор соціальної ситуації. І футбол є різний – із платонівського «світу ідей», де все по-чесному і по справжньому. Про нього й пишуть наші письменники. І є наш, реальний футбол. Він теж тягнеться до того, ідеального футболу – «де справді гравці вірять у правила гри, не продаються і не купуються, і їм цього достатньо». Але – вже безпосередньо на футбольному полі. Коли тобі, вболівальнику, стає байдуже на все, чужі по соціальному статусу та світогляду стають «нашими», і все минуще – гроші, бруд і хитрощі, – відходить на другий план.

Розмовляла Василина Думан,
IA ZIK

Переклад з польської – Ольга Клименко

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-09-22 02:13:15