четвер, 31 травня, 2012, 22:02 Газета ZIK
Чорновіл не розумів фактора сили — за це і поплатився

Батько бойового гопака Володимир Пилат у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів, як кадебісти тренували каратистів, як за гопак боровся з СНПУ і якої найбільшої помилки припустився у житті

Ще за Радянського Союзу я тривалий час викладав карате. У мене була група в правоохоронних органах, я тренував комсомольські оперативні загони – іноді доводилося брати серйозних і озброєних злочинців. Я вважав, що зі злочинністю треба боротися. Зрештою, мій батько служив у міліції, тож удома я постійно чув про злочинний світ і порядних людей. Щоправда, потім я за свого батька вислуховував: люди, котрі відсиділи, вважали його ворогом. Але ж ловила міліція злочинців.

Коли я в 1968 році почав вивчати карате, моїм учителем був офіцер спецслужб. Зрештою, в ті часи карате, тим паче прикладний варіант кіокушин карате, викладали тільки в КДБ, більше ніде. Як спаринг-партнера я мав сина того офіцера, і коли його батько виїхав до Росії, вже викладав він. За це мені також доводилося вислуховувати. 

На рівні міського відділу комсомолу у 1980-х роках дуже гостро стояло питання виховання молоді. Ідеологічна машина давала збої, шукали методи та нові форми роботи, тому вона була відкритішою. А тоді весь світ на противагу суто японським практикам почав робити щось своє: у Росії відкрили рукопашний бій Кадочнікова, у Грузії почали відроджувати боротьбу чидаоба, у Франції сават, у Греції панкратіон. Я ж захоплено вивчав і досліджував козаччину. Накопав справді багато матеріалу, лише в Галичині до 1939 року було чи не 25 видів бойових мистецтв. Зупинився на гопаку, бо дуже велика різноманітність прийомів і коротка назва (усміхається. – ZIK). Хлопці з комсомолу Юра Сорочик, Ігор Гринів і Орест Шейка розуміли ситуацію і мислили державницькими категоріями: головне було не кинути молодь у кровопролиття. Зрештою, тодішні лідери розуміли, що треба мирно виходити з ситуації.

Скажімо, я особисто зустрічався з Горбачовим, коли він приїздив до Львова, ми обговорювали питання молоді. Горбачов вважав, що треба відпустити республіки, аби вони піднялися економічно, а потім, коли розвинуться, можна робити економічний союз. З одного боку, до нього було тяжко доступитися, але з іншого, він і сам шукав людей – був непоганим чоловіком і мав відчуття.

Я вчився працювати у фулл-контакт карате (ударів завдають у повну силу. – ZIK), мусив вивчати професіональний бокс, пару років боровся, займався хатха-йогою. Коли я здавав ката у 1978 році (такий собі каратешний іспит. – ZIK), мені довелося провести 30 поєдинків по хвилині із кожним суперником. Потім місяць відходив від травм. На зламі 1970-1980-х каратистів, які вийшли з тіні, почали замикати за надуманими приводами. Гадаю, це було сплановано: спочатку дозволили проявитись, а потім посадили. Іноді пускають чутки, мовляв, якщо Пилат займався карате і не сидів, отже він кадебіст. Мені просто пощастило – правоохоронці, з якими я разом тренувався, знали мене як нормальну людину, а це важливо. Плюс КДБ і УВС тоді воювали між собою на смерть. Якщо до мене виникали підозри чи претензії, певно, казали: «Стоп, Пилат – нормальна людина. Не треба наговорювати». Арештовували переважно «підвальників», котрі тренували у пивницях, а також тих, хто тренував бандюганів, бо вони жили й тоді (всміхається. – ZIK). Часто це було заробітчанство без моралі, без засад. У бригадах рекетирів опинилося багато боксерів, культуристів, борців, а каратистів хоч і значно менше, але теж були. Це свідчить про відсутність знання найважливішої таємниці карате – відповідальності перед суспільством. Іти в якусь «бригаду» часто пропонували й мені, але це ж питання моралі. За що воюють люди, які зв’язалися з криміналом, і за що каратисти… Моя мета була – захист світла, правди, добра і любові. Водночас я почав усвідомлювати, що простим людям це не потрібно. 

Непорозуміння почалися 1991 року, коли взялися вішати ярлики, що я пропагую підготовку бойовиків. Але того насправді не було – я був далекий від політики. Щоправда, хотіли примазатись унсовці, мені навіть доводилося говорити: «Хлопці, який стосунок ви маєте до гопака?» Питання ми закрили. Але з’явилася така собі Соціал-національна партія на чолі з Андрушківим, Тягнибоком, Парубієм. У мене були великі напрацювання – чимало тренерів, школа розвивалася, але була проблема зі спорткомплексом. Я мотався туди-сюди, але стабільного осередку не існувало. Вони казали: «Усе, що треба, ми дамо, як прийдемо до влади. Буде фінансування гопака, спорткомплекс зробимо. Давай хлопців до нас». Тоді я мав перший конфлікт зі своїми вчителями, від мене відійшло кілька хороших тренерів, котрі закінчили «інфіз». Вони заявили: «Ми не хочемо йти в політику – ми спортсмени. Або спорт, або політика». Я чомусь тоді повірив політикам – і це була моя дуже велика помилка. 

У жовтні 1992 року я привіз до хати залишки накладу своєї книжки «Традиції української національної фізичної культури», кілька тисяч примірників. Буквально до тижня часу – пожежа. Офіційна версія – мовляв, я міг то сам спалити. Яке сам?! Власну хату?! Сусіди бачили, що якісь люди на даху лазили біля комина. Мій товариш пожежник подивився і каже: «Цегла сплавлена до скла, температура мала бути до 1000 градусів, а книжки чи хатні речі дають до 700 градусів. За такої температури цегла на скло не плавиться. Отже, це щось сильніше». Але нічого такого в мене в хаті не було. 

1994 року виходить моя книжка «Бойовий гопак» – і з листопада в мене починається низка перевірок. Директор школи №2, де я працював, каже: «Або звільняють мене, або я звільняю тебе». Ішов тиск – хтось був зацікавлений, аби це все прикрити. Ми мали шість залів, де було «залізо», бо також викладав і культуризм, – забрали все. Через півроку не дозволили тренуватись у залі «Лісотеху» на Чупринки. Причини незрозумілі. З ким не розмовляю, є відчуття, що люди не договорювали. У той же час почав розвиватись інший проект – «Український рукопаш гопак», такий собі двійник-плагіат. І тому рукопашу дуже помагали. Але наслідки цього пожинав я – купа народу отримували травми, не було спеціальної ідеології. 

Як побачили, що назву «бойовий гопак» вкрасти не вдасться (бо я все запатентував), придумали свою – «український рукопаш гопак». Мене найбільше вразило, що Олег Тягнибок став почесним президентом відповідної федерації. Але ж він прекрасно знав ще з часів Студентського братства, що бойовим гопаком займаюся конкретно я. Чому він із Миколою Величковичем вирішив створити Українську федерацію рукопаш гопака, я не міг зрозуміти. Величкович колись займався гопаком, потім пішов у СНПУ, а згодом очолив організацію «Патріот України». Логіка, певно, така: експлуатуючи назву «бойовий гопак», вони автоматично накладають її і на свій бренд.

В’ячеслав Чорновіл узагалі не розумів, для чого це все. Він вважав, що є тільки політичні методи боротьби, хоча деякі мої хлопці були у «Варті руху», помагали. Він був людиною іншого плану, не усвідомлював, що таке фактор сили, – через це й поплатився. 

Пропозиції творити напівбойові групи з боку наших парамілітарних організацій свого часу були, але я відмовлявся, бо знав Кримінальний кодекс і знав, чим подібне закінчується. Відповідальність буде на тому, хто організовує хлопців. Маразм наших псевдопатріотів зумовлений тим, що вони розраховують на селян і плебеїв, котрі життя сприймають украй примітивно. Я от ставив питання: «Ну добре, підготуємо людей, а що далі робитимемо, якщо, не дай, Боже, щось станеться?» – «Та от ми в гори підемо, будемо криївки копати, воювати». Та не смішіть курей – із космосу п’ять копійок видно! Яка війна в криївках?! Тебе ж миттєво вирахують! Я казав хлопцям: «Вас не туди ведуть, вам не те говорять – вас просто підставляють». Яка Абхазія, яка Чечня… Є ж зовсім інші технології ведення боротьби. Шкода, погубили багато хлопців, які служили в Радянській армії і мали відповідні знання та наснагу. Я хотів, аби хлопці з гопака йшли в армію, здобували вищу освіту і служили Україні на офіційному рівні. А хлопців відмовляють. Я бачу, той відмазався, той відкупився. Питаю, що відбувається. Вони й пояснюють: «Та в нас армія не українська». То робіть її українською!

Я не був «ядрьоним» націоналістом – я був спортсменом. Але наприкінці 1980-х думав: людина, котра стала націоналістом, – це ж дуже крута людина. У мене все було розписано за спортивним графіком: крос-залізо-мішок-спаринг. А є люди, які віддають час і зусилля державі, ідеї. Я ж прос­то спортсмен – ну гопак розробляю, ну б’ю мішки, ну хто я такий, куди ж мені до них? Вони ж свідомі! А от коли я потрапив у те середовище – побачив багатьох моральних виродків, які ненавидять себе, які знищують себе тютюном і горілкою, для яких служіння зводиться до елементарних побутових проблем. Я був просто шокований. Використовували хлопців – наприклад, змушували клеїти листівки. Я приходжу, а хлопці не можуть тренуватися, бо всю ніч розповсюджували агітки. А завдання ж було в них не партіям помагати, а гопаком займатися. 

Із самого початку створення школи думав, що я роблю і куди веду людей. Ми мали якнайшвидше вийти на рівень олімпійського виду спорту (було передбачено види майстерності, що тягнуть аж до майстра спорту міжнародного класу), з показовою програмою готувалися поїхати у США, Канаду, Польщу. Це ж не проблема навчитися морду бити. У світі є безліч бійців, які можуть не гірше від вас виступати, це ж така справа. Але от, скажімо, в айкідо голів не розвалюють і щелеп не ламають, а їх знає весь світ. Ушу, тайцзіцюань – це бойові системи, в яких ніхто нікого не б’є. Гопак міг стати візитною карткою держави: наш одяг яскравий – шаровари, вишивана сорочка, взуття, а ще ритми. Зрештою, в нас зараз є осередки у США, в Канаді, Португалії. 

Я ж усе чесно досліджував на собі – хотів, аби наша техніка була ефективна й не завдавала шкоди здоров’ю. Весь світ знає про пекінську оперу, про вистави, де майстри кунг-фу демонструють техніку під ритми. Але ж наші національні костюми не поступаються, наші ритми не менш милозвучні. Ми могли би з не меншим успіхом демонструвати це у світі, доводячи, що нам теж є що показати. Нехай гопак – це призабуте мистецтво, але якщо зараз Бразилія підняла як бойове мистецтво капоейру, яка донедавна була танцем, то це нікого не дивує. Скажімо, коли до влади прийшов Хрущов і світ почав дізнаватися про Україну, наші танцювальні колективи їздили до Японії й успішно там виступили. Після того японці потрапили до Києва – навчіть нас гопака. Їх на народні танці – ідіть учіться. Японці пояснюють, що хочуть вивчати бойове мистецтво, а наші кажуть: «Нема такого». Ті повернулися і з’явилась стаття, мовляв, в Україні є бойове мистецтво, але воно настільки засекречене, що нам показували лише його танцювальні елементи. 

Воїн, справжній воїн, повинен служити своїй державі та народові, захищати добро. Мені було важко зрозуміти людей, котрі вивчали бойові мистецтва, аби чинити кривду. В Японії карате має державну підтримку і вони йдуть служити своїй країні. Це дуже почесно, коли майстер карате служить своєму народові. Я думав, що подібне буде і в нас із гопаківцями – з ідеєю козацтва вони вдосконалюються, а ті, що досягнули вершин, мають честь і право служити своїй державі. Але в наших військах дозволу «на гопак» не давали. Чому американці всіляко підтримують бойові мистецтва, адже різної зброї винайдено вже чимало?! Бо це насамперед система виховання вольових, рішучих чоловіків. 

Я колись брав участь у перших боях без правил, умію воювати по-всякому і всіма видами зброї. Те, що я міг дати спецназу, нічим не поступається тому, що дає система Кадочнікова. Я пропонував генералам: давайте розробимо різні варіанти – «гопак для спецназу», «гопак для десанту», «гопак для внутрішніх військ». Я ж це все і так викладав, чимало хлопців із першого «Беркута» в мене займалися. В карате більш жорсткі і статичні позиції. Деякі речі азіатам, котрі регулярно сидять на підлозі, робити легше, ми ж сидимо на кріслах. 

Усюди пхають рукопашний бій, але гопак не слабший. Можу про це говорити, бо вивчав досвід і американської поліції, і «зелених беретів». Мені також доводилося затримувати озброєних злочинців – я перевіряв на практиці, як усе працює. На вищі рівні гопака я хлопцям так і не дав техніки. Не хочу цього брати на совість, адже учитель відповідає за учнів. Я старію – мені вже 57 років. Якщо не буде можливості навчати достойних, заберу з собою усе на той світ. Але кому це казати – Давимуці? (сміється. – ZIK). 

Хочуть стравити українців – і до того ведуть. Побоїще на 9 травня було сплановане не у Львові. Ті, хто нагнітав істерію, власних сил не мали, тож використали й футбольних фанатів. Хтось зацікавлений, аби зіштовхнути лобами захід та схід і влаштувати громадянську війну. В Україні всі починають воювати проти президента, хто б ним не став. Але зараз ситуація якась надто загрозлива. Телеефір насичений агресією, яку подають свідомо, або ж до жаху дебільним шоу-бізнесом, котрий глумиться з усього. У нас з одного боку ненависть, а з іншого – клоунада. Породити це може лише негатив.

Націоналістичні ж гасла використовують, аби прийти до влади. Але де реальна підтримка української мови з боку тих, хто її завзято боронить? Нинішню зневіру породили ті, хто під націоналістичними гаслами йшов до влади, їм завжди «п’ята колона» снилася. От прийшли до влади, чого ж ладу в державі не навели, чому пересварилися, чому як шакали почали ту владу шматувати? Замість того, щоби відправляти «бандитів у тюрми», почали воювати за нерухомість і за газ із нафтою. Якось один із націоналістичних діячів озвучив ідею: аби будувати державу, треба стати шляхтичем – слід наживати майно та нерухомість. І вони так активно почали все наживати, що забули про Україну. От, скажімо, взяти оточення Чорновола і проаналізувати його майновий стан… Його непомітно оточили якісь незрозумілі люди, нажилися-награбувалися – і далі їм начхати на все. Але аналізу цього так ніхто й не провів. 

Грошей політики, аби я їх підтримував, мені не давали. Однак із патріотичними гаслами «треба допомагати нашим, але грошей ми не маємо», приходили. Та ми з хлопцями не є повними ідіотами і знаємо, скільки коштують білборди і скільки їх вішають по країні. Я ж не дитина, аби, дивлячись на їхні джипи, повірити, наскільки вони бідні. Я міркував: «Стоп! Секундочку. Як так: депутат не має бізнесу, то звідки в нього такі гроші, звідки будинки, машини?» Чому люди цього не рахують? З одного боку, ніби співчуваєш, бо то «наші», але чому ж вони «лендкрузерами» їздять? Смішно й гидко. Механізм паразитування нескладний: вони подають себе як бідних, опущених, переслідуваних, а все погане, мовляв, наробили «кляті жиди і Москва». Наші патріоти замість того, щоби будувати або бізнес, або державу, ходять і шукають винуватого. А шукати треба не ворогів, а друзів.

Хлопців моїх використали – у жовтні 1997 року потягнули «бити комуністів». Хлопці молоді, запальні, а тут їм кажуть, що в усьому комуністи винні. Після того почалося… Але я тренер, виріс у спорті, тренувався і дружив з різними людьми різних національностей, чимало з них очолюють федерації карате. Вони мені співчувають, бо якби я лишився «в карате», міг би мати школу, учнів й не мати жодних проблем. 

У нас є безліч козацьких організацій, хоча різниця між українським і російським козацтвом в Україні суттєва. Російське козацтво доволі добре фінансує тамтешній уряд, була навіть акція «Козаки за Митний союз». Це переважно колишні офіцери. Їх розписали по посадах та завданнях – і вони на території України проводять політику сусідньої держави. Прикро, але вони навіть за Кучми не мали таких прав і свобод, як зараз. Це недогляд Адміністрації президента і може призвести до великого конфлікту. 

Я очолюю координаційну раду з питань козацтва, але жодного разу ніхто мене не запросив в обласну адміністрацію, аби бодай спитати: «Володю, а що там у вас робиться?» Їм просто на це все глибоко начхати. У Дніпропетровській області виділяють 5 мільйонів гривень щороку на козацтво, у Запорізькій – близько 

6 мільйонів. Коли ж я про це заговорив із покійним Петром Олійником (головою Львівської ОДА за президента Ющенка. – ZIK), він почав: «Яке ще козацтво?! Це ж явище, непритаманне Галичині!» Я порадив йому повчити історію. Бо звідки родом Конашевич-Сагайдачний, Кульчицький, Виговський?! 

Українське козацтво нікому не потрібне, починаючи з Чорновола, якого обрали гетьманом. Зараз воно ледве клигає. Серед нинішніх козаків є як ідейні люди, так і просто божевільні чи алкаші, котрі повдягаються у козацьку форму і торгують погонами й орденами. Це дискредитує саму ідею і оскверняє форму. Ось випадок, який мені розповів один бізнесмен: «Я відриваю від своїх роботяг гроші, сподіваючись, що козаки рухають українську справу. Приїжджаю – стіл від горілки гнеться. Вони хочуть зі мною пропивати мої ж гроші». 

Нещодавно я казав молодим націоналістам: «Ви єднаєтесь у якісь групи, хочете когось бити. А чому не йдете Україні служити – наприклад, до війська на контрактну службу? Не можна воювати з рідною країною». Ідіть і вдосконалюйте владу особистим прикладом, служіть чесно та поводьтеся достойно. Питаю: «От ви з факелами пройшлися, а що доброго зробили? Може, ліпше би спортом позаймалися та військову освіту отримали? Бо ж Євген Коновалець в Австрійській державі здобув військову освіту». Аби воювати, спочатку слід навчитися воювати, а не сидіти збоку і скиглити: «І це не так, і те». Якщо маєте національну свідомість, проявляйте її на рівні державного апарату. Не любиш злодіїв – іди в міліцію. Не любиш міліції – іди в прокуратуру. Російських шпигунів бачиш – то йди в СБУ.

Довідка

Володимирові Пилату 57 років, народився у Львові. Батько працював у міліції. Наприкінці 1960-х почав займатися карате. 1977-го склав іспити на І дан. Водночас вивчає інші східні бойові мистецтва та кікбоксинг. Із 1987 року взявся за відновлення бойового гопака. 1989-го став співорганізатором І Всеукраїнського з’їзду козацтва. У 1990-му створив асоціацію «Галицька Січ», на базі якої розвивав гопак. 1991 року видав першу книжку «Традиції української національної фізичної культури». У серпні 2001-го очолив Міжнародну федерацію бойового гопака. У 1999-му отримав звання генерала українського козацтва.

Антін Борковський
газета ZIK №21 (31 травня 2012р.)

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-10-17 23:34:45