середа, 22 вересня, 2010, 15:59 Львів
Світ потребує музею для шедеврів Євгена Лисика

21 вересня у залах Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, який демонструє виставку творів видатного оперного і балетного сценографа-новатора, народного художника України Євгена Лисика (1931-1991), відбувся круглий стіл «Євген Лисик: сучасне осмислення спадщини митця» з нагоди 80-ліття від дня народження Маестро».

Відкриваючи круглий стіл, генеральний директор Національного музею у Львові ім. А. Шептицького Ігор Кожан, зокрема, зазначив, що захід до відзначення уродин художника спеціально зробили в атмосфері його творів: «Титанічна праця вкладена у те, що він зробив, а виставка, відкрита 20 серпня – це лише частина того грандіозного творчого спадку, що його залишив Євген Лисик, надто швидко відійшовши з життя у 60 років. Виставка широко представляє всі аспекти творчості Євгена Лисика 1960-90-их років: це і живопис, і графіка, й ескізи театральних декорацій до вистав «Спартак», «Створення світу», «Медея», «Лускунчик», «Ромео і Джульєтта», Есмеральда» та багатьох інших, а також фотографії з особистого архіву, які надали донька Анна та дружина Оксана Зінченко-Лисик. Усе виставлене свідчить про геніальну обдарованість Євгена Лисика, якому в потужно емоційній монументалістиці вдавалося поєднувати образність і космічну філософічність».

На думку професора Львівської національної академії мистецтв, мистецтвознавця Володимира Овсійчука, у Львові конче має постати спеціальний музей Євгена Лисика.

«Давно настав час все це зібрати в одному храмі – в музеї Лисика. Це питання піднімалося вже не раз. Начальство просто не уявляє масштабності творця, воно не уявляє, що має в своїх територіальних межах. На когось уповати я не маю підстав. Але Львів повинен би мати музей Лисика, бо він не є тим художником, на якого можна полюбуватися, потішитись і забути. Це художник, який, як ніхто інший, в нас викликає чимало думок, почуттів. Він формує нас, наше мислення, наше ставлення до дійсності, в якій ми живемо, формує наше становлення як громадянина, як патріота. Та що тут казати, на ньому ми перевіряємо, що ми самі собою варті, чи те, що ми робимо, є вартим для часу, чи воно має якесь значення. Навіть цією виставкою Лисик задає нам таку програму, що ми навіть не впевнені, що зможемо її виконати. У жовтні з’їдуться студенти академії, – от якби вони побачили цю виставку! Ми спішимо в інші міста подивитися музеї, бо в обласних центрах вже майже музеїв нема, а як є, то мають характер не такий, який би нам хотілося. І от уявіть собі музей Листика у Львові, – яким би він був масштабним! Я вже натякав нашому губернаторові. Він мовчки все вислуховує, схиливши голову й думаючи про свої великі проблеми. Але Лисик – це не той художник, за якого треба просити. Щасливе те місто, в якому жив такий художник, і щасливе те місто яке могло б віддячитися йому величним храмом – музеєм із настінними фресками його монументальних робіт для театру. Мені мало цієї виставки. Якби був музей Лисика у Львові це була б атракція дивовижної сили і краси. Уявіть собі, був би такий музей, то до нього їхали б із усього світу подивитися. Виставка – це добре, але скажімо собі чесно: чи часто ми ходимо дивитися скарби Національного музею. Це буває дуже рідко, хіба хтось до нас приїжджає, то ми ведемо показати. Я був би музей Лисика, то його б не пропустив ніхто. Ми б і самі туди часто ходили, щоб зрозуміти: а як би то Лисик зробив, а щоб він сказав? Бо Лисик – то унікальне космічне явище, ми навіть собі в тому признатися не можемо. Це Богом дароване нам щастя, мати таке трапляється тільки раз на своєму віку. Його музей – це велика потреба часу», – переконував Володимир Овсійчук усіх учасників круглого сталу стати співавторами звернення до урядовців із проханням таки відкрити спеціальний музей Євгена Лисика у Львові.

У розповіді про перші й останні дні життя Євгена Лисика мистецтвознавець Володимир Овсійчук порівнював видатного львівського маляра-монументаліста із великим Леонардо да Вінчі: «Вони обидва народилися в убогих місцинах. Але які великі майстри! Коли народився Євген, його мати бігла до батька, котрий працював у полі, і кричала на все село Шнирів: «Син народився!» І то справді народився видатний син Землі. А коли вже він лежав у лікарні, і я прийшов до нього, за вікном цвірінчали горобці й шумів дощ. Він сказав, що було б приємно постояти під тим дощем. Ми багато тоді про що говорили, я не знав, що він помирає, не думав про це. Я й додому прийшов, та застав його в агонії. Соромився за себе, що я, старший, залишаюся жити, а він, молодший, іде. Йому було всього лиш 60. Художнику завжди мало життя, скільки б він років не прожив. Лисик був гордим. Лише одного разу він стерпів, коли йому поставили за рисунок двійку. Рисунок був прекрасним, але до нього були персональні негативи у викладача. А коли Лисика запросили викладати у інституті, то той же Гуторов витирав двійку і ставив п’ятірку. Сьогодні це смішно, але чому буває так по-ідіотичному? Лисик був вище цього. Поруч із нами жив великий митець сучасності, й це розуміли у Ленінграді, у Мінську, в Америці й у Туреччині. Коли йому вдалося поїздити по Туреччині і побачити те надзвичайно жебрацьке життя, він у своїй уяві зцементував такий образ Туреччини, що після прем’єри поставленої там вистави його обнімали й казали: «Ви своїм гострим поглядом повернули нам батьківщину!».

Таке уміння Лисика мистецтвознавець Володимир Овсійчук пояснює надзвичайною ерудованістю митця, його нестримною цікавістю й жагою до пізнання. «Коли Лисик служив у армії в Благовещенську, то багато малював агітації, декорацій, портретів, оформляв сцену, часто залишаючись на ній ночувати, й тоді всі ночі читав книжки з клубної бібліотеки. І Драйзера, й Толстого, і Золя. То була жадібність до пізнання духовного світу землі нашої. А зараз студенти взагалі нічого читають, до того ж їм пошло й бездарно викладають історію мистецтва «дєвочки», у яких на кафедрі кава за кавою! Я про це кричу!», – скритикував професор систему навчання майбутніх художників.

«Усе, що творив Лисик, він співвідносив із часом, не боявся сказати своє слово. Він був справжній гуманіст у тій системі радянської влади (а зараз у вільній Україні навіть страшно подумати, хто нами керує!). Його, як явище в житті несподіване й непересічне, оточували люди меншого масштабу й таланту, які (а особливо в Галичині) тільки й уміють плакатися та пліткувати, тому він усе рвався побачити світ. І коли його запросили в поїздку до Америки, то поїхав, незважаючи на головні болі (то вже проявлялися симптоми хвороби). Там директор «Метрополітен-опера» сказав йому: «Коли б ви в нас захотіли робили сценографію й потребували знести стіну, я б не вагаючись це зробив для вас», – такою високою була оцінка Лисика у світі! Цікаво, що Лисик більше йшов на оформлення балетів, бо там його фантазія отримувала розмах, якого опера затиснута рамками сюжетної дії не давала. Він вважав, що все, що діялося в людській душі, завжди буде актуальним і сучасним, бо твори мистецтва завжди постають із людських радощів і страждання. Так трапилося із балетом «Створення Світу», діапазон цієї теми розкриває не музика Андрія Петрова, а просто таки космічна сценографія Лисика! Це масштаб всесвітній!», – стверджує мистецтвознавець Володимир Овсійчук

«Ми разом працювали на монументальному відділі. Я читав історію монументального мистецтва і кольорознавство, а він вважав, що має викладати все в комплексі (і рисунок, композицію, і живопис), а не дробити предмети, бо художник має думати цілісно. Після лекцій ми мали про що поговорити, а тепер усі зайняті собою: відчитали й розійшлися. Лисик же розумів завдання викладача – виховати у студента смак. Це він вважав надзвичайною справою. Із його студентів вийшли дуже вдумливі художники: Кость Маркович, який по-монументалістськи розписує церкви, глибокий філософ і надзвичайно цінна людина Іванка Крипякевич, Юля Ткачук, яка в Америці працює... Яке щастя, що їх навчав Лисик!», – зазначив професор Овсійчук.

Думку доктора мистецтвознавства підтримав і керівник відділу монументального живопису Львівської національної академії мистецтв Любомир Медвідь, який однак застеріг, що переш ніж звертатися до влади із якимись проханнями, слід чітко сформулювати, що потрібно громаді.

«На жаль, ми ще не доросли до розуміння Лисика, ми навіть добре його не знаємо, у нас нема досвіду використання цієї постаті. Львів розгублений, у місті є багато митців, але нема в них якоїсь провідної думки. Ми живемо у важких обставинах для нашої державності і максимального випробування для української нації. Важко говорити про великі проекти, сподіваючись на чиновництво. Перш ніж будувати музей, варто було б видати велику культурологічну монографію про Лисика, і то не одного автора, а кількох, які б розкрили його значення і доробок різносторонньо. Усе, що пам’ятає теплоту доторку Лисиківської руки, слід каталогізувати й зрепродукувати у монографії. На жаль, те що робив Євген Лисик, є загроженим під впливом часу – рисунки вугіллям на папері, театральні горизонти і задники. Ті умови, у яких це зберігається нині, призводять радше до нищення, ніж до збереження творів. Поки ще той новий музей збудують, мусимо зробити потужну виставку у столиці України і Білорусі. Від Києва є вже пропозиції з музею сучасного мистецтва, але треба, щоб тим хтось серйозно зайнявся», – сказав професор Любомир Медвідь, запропонувавши заснувати Фонд Євгена Лисика.

Його колега із НУ «Львівська політехніка» професор, доктор і академік Віктор Проскуряков повідомив, що вже впродовж 20 років проектує зі студентами спеціальні споруди, у яких могли б зберігатися театральні горизонти Євгена Лисика. «За життя Євгена Микитовича ми не зналися, але я пізнавав мистецтво через його професійну творчість. Куди б я не їхав, мене запитували, а як там у Львові Лисик? Його знали всюди. Усе життя творчість Лисиска переслідує мене. Це Мікеланджело української сцени! Вважаю, що то був провідник Бога, як Ісус чи Будда. Але я також свідомий того. Що жодні закордонні фонди чи рідні міністерства нам не допоможуть. Чиновники ті гроші проп’ють або прогуляють. І жоден «Мистецький арсенал» не потягне такий проект. Навіть ця велика виставка – це лише камерне середовище. А шедеври Лисика потребують спеціального простору для експонування. І ми розробили типологію таких споруд. Кожна його праця створена за гармонійними законами, її важливо подати так, щоб це розкрити. Кожне його полотно може бути явленим, як чудотворна ікона в Ченстохові, коли піднімається картина і всі бачать святиню», – сказав архітектор Віктор Проскуряков.

Згадуючи про свого незабутнього Учителя і колегу головний художник Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької народний художник України Тадей Риндзак, зазначив, що прийшов до театрального малярського цеху 1967р., коли самого Лисика там не було, але він вже прогримів своїм «Спартаком», а після зустрічі із художником його та братова доля визначилася у посвяті театру.

«Я тоді паралельно навчався на вечірньому відділенні архітектури в Політехнічному інституті. Але з’явився Євген Лисик і міцно-міцно прив’язав мене до театру, із яким сам мав доленосну пов’язаність. Мене вразило, що він запропонував для постановки балетних мініатюр – монументальні блоки людських фігур. Ці символічні фігури монументально розширювали простір сцени до безмежності. Це була безпрецедентний світовий експеримент. Це був Космос і Лисик! А коли я познайомився із ним на полотні (тоді за місяць ми мали встигнути розписати тисячі квадратних метрів), то побачив, що він по-експериментаторськи порушує усталену технологію, відкидаючи ґрунтування. У нього був тільки рисунок і кольорові ґрунти, які він затирав власноруч. Одного разу ми так вимахували маклавицями, що зі стукнулися ними. Це була добра прикмета, що спрацюємося. І так потім зробили декорації до «Есмеральди» і ще 25 років працювали разом. Він був у роботі відкритим нервом», – сказав продовжувач традицій стенографічної школи Лисика Тадей Риндзак.

Різко реагуючи на скорботність настроїв, що панували під час промов учасників круглого столу, доктор мистецтвознавства, професор Орест Голубець зізнався, що це вражає його до глибини душі, бо навряд чи зможе допомогти вирішити проблему.

«Вражає скорботність, але вона ні до чого не приведе. Бо треба діяти. Або не треба говорити! Погляньмо, що змінилося від того часу, відколи ми відзначали 70-річчя Євгена Лисика. Що за ці 10 років зроблено? Добре, що відбулася нарешті у такому форматі ця потужна виставка. Але досі про це ніхто написав. Київські видання в нас ніхто не бачить. Коли в нас подібні з’являться – невідомо. На цю ситуацію наклала ається й проблема адаптації творчості Євгена Лисика у постмодерністичній культурній ситуації. Як відомо, Лисик формувався у час, коли творчість утискала тоталітарна система. І незважаючи на увесь Лисиківський фігуративізм, цей художник був підозрілий системі. Зараз же відчутні тенденції повернення сучасного мистецтва до антропоморфності, й з огляду на це Лисик здобуває додаткову актуальність. Коли ми покажемо Лисика світові? Як підключити до цього владу? – це питання нагальні, бо наразі Євген Лисиск та його творчість лишаються незвіданою територією», – акцентував Орест Голубець.

Дещо парадоксальним, але загалом правильним твердженням про те, що з Лисика можна зробити «добрий бізнес» прозвучали слова відомого оперного та симфонічного диригента Мирона Юсиповича.

«Я зовсім далекий від цинізму, коли це пропоную, бо вважаю, що саме ім’я та доробок Євгена Лисика є брендом для Львова. Такого ніде в світі нема! Вже в самих його горизонтах закладена унікальна драматургія, що є конгеніальною драматургії в музиці. Уявляю собі, що коли б Євген Лисик не був геніальним художником, він міг би стати геніальним диригентом, бо як монументаліст мав відчуття великої форми. Признаюся, що мені заважають солісти і балет на сцені, коли там є декорації Лисика. Жоден режисер вистави не дорівнявся до його творів. Він інтуїтивно винайшов новий вид театру – живопис у звуці, або звук у візуалізації. Це справді може бути окремим жанром: поєднання музики, світла й зображення. Для мене очевидно, як сильно може прозвучати тема з’яви Лоенгріна (свого роду Месії, рятівника людства) на тлі полотен Лисика. Це художник масштабу Вагнера за ідеєю та глобальністю. Маю пропозицію: зробити кілька кроків у напрямку розвитку такого візуально-звукового театру, театру Євгена Лисика. Цей проект може бути озвучений громаді і владі. Тоді б до Львова люди спеціально їхали дивитися візуально-музичний театр Лисика», – сказав Мирон Юсипович, повідомивши, що генеральний директор Львівської опери запланував відзначити 80-річчя Євгена Лисика симфонічним концертом у декораціях Маестро.

Іще одним реалістичним у можливості виконання проектом стала пропозиція відомої львівської дослідниці мистецтва Наталії Космолінської випустити диск із репродукціями творів Лисика та записами оркестрової музики під диригуванням Мирона Юсиповича: «Для популяризації та промоції Львова це був би дуже адекватний інтелектуальний та мистецький продукт». На думку Наталії Космолінської, також цілком реальною альтернативою до видання спорудження спеціального музейного приміщення чи видання монографії могла б стати веб-сторінка в Інтернеті, котра без значних фінансових затрат напряму знайомила би світ із творчим доробком геніального сценографа XX століття.

Довiдка ЗІКу.

Євген Лисик (21 вересня 1930, с. Шнирів, Бродівського району Львівської області – 4 травня 1991, Львів) – український театральний художник світової слави.

У 1947-49 рр. навчався на альфрейному відділі Львівського ремісничого училища. 1955 р. вступив до Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, наступного року перевівся до львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділення монументального живопису, був учнем Романа Сельського. Паралельно з навчанням працював у декораційному цеху львівського театру опери і балету ім. І. Франка. Після завершення навчання 1961 року залишився в театрі художником-постановником а згодом обійняв посаду головного художника.

Першою самостійною сценографією Євгена Лисика став 1962 р. балет «Болеро» на музику М. Равеля. Постановка 1965 р. «Спартака» А. Хачатуряна утвердила Лисика як одного із провідних сценографів.

1971 р. Євген Лисик здобув звання лауреата державної премії УРСР ім. Т. Шевченка за постановку опери Б. Лятошинського «Золотий обруч».

У 1978-80 рр. працював головним художником Мінського театру опери та балету у Білорусі. 1980 р. повернувся до Львова.

1988 художника запросили викладати на кафедру монументального живопису у львівську академію мистецтв.

Євген Лисик створив сценографії до 76-ти вистав. Постановки здійснено у театрах Львова, Києва, Донецька, Мінська (Білорусь), Ленінграда, Свердловська (Росія), Варшави (Польща), Скоп’є (Македонія), Анкари (Туреччина).

 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
2017-06-22 17:03:32